Володимир Шаповалов.

Нещодавно творча група військової студії «Гарт» Першого Національного телеканалу у місті Бердянську знімала документальний фільм «Володимир Шаповалов» про колишнього офіцера інженерних військ Збройних Сил України, а нині підполковника у відставці, начальника управління комунального господарства міста Бердянська. У фільмі порушені питання екології цілого регіону в ході військово-промислової діяльності. Із читачами газети «Південна зоря» своїми міркуваннями ділиться автор і режисер цього фільму Валерій Мірошниченко. Ефір фільму «Володимир Шаповалов» на каналі УТ-1 у серпні.

Кожному відоме почуття нетерпіння і допитливості при приїзді у незнайоме місто. Ми поспішаємо пройти його вулицями, побачити його пам’ятні місця, познайомитися з його мешканцями.

І скільки б ми потім не поверталися сюди, перше враження залишається найяскравішим, найпам’ятнішим. Але кожного разу відкриваються якісь нові грані, у фокусі котрих перш за все цікаві люди. У цьому плані не став винятком Бердянськ. Місто-курорт. Місто-трудівник.

Наша знімальна група військової студії «Гарт» Національного телебачення тут не вперше. За специфікою своєї роботи нам довелося багато поїздити по Україні. Можемо порівнювати. Але порівнювати не будемо, тому що міста, як люди – у кожного своє обличчя, кожне цікаве по-своєму, і саме своєю неповторністю вони і привертають увагу.

А ще нам, телевізійним журналістам, щастить, коли зустрічаємо цікаву людину. Цікаву за характером, своїм натхненням у роботі, повагою до людей.

Пощастило нам кілька років тому, коли ми вперше познайомилися тут із під-полковником інженерних військ Збройних Сил України Володимиром Івановичем Шаповаловим – тоді він керував групою розмінування у цьому регіоні. Виконання подібних завдань завжди було пов’язане з величезним напруженням фізичних та моральних сил, постійним ризиком для життя.

Ми були присутні, коли мешканець Бердянська Олександр Засухін виявив вибухонебезпечні предмети часів Великої Вітчизняної війни біля села Нововасилівка. Неймовірна спека у широкому вибалку, ніби й не така дошкульна, була напоєна пахощами трав і квітів. Краєвиди – очей відірвати не можна: і блакитне небо, і золоте жито... Не можна повірити, що у цій землі лежить смертоносне залізо.

І хлопці у військовій формі під керівництвом досвідченого офіцера Володимира Шаповалова обстежували місцевість, ніби й не пекло їм південне полуденне сонце...

А земля приносила свої «сюрпризи». Вони, як правило, були роз’їдені іржею, вже втратили свій звичайний вигляд і не викликали тривогу навіть у дорослих людей. Та, на жаль, з кожним роком їх здатність до вибуху зростає.

Тоді ми знімали останній мирний вибух групи розмінування Володимира Шаповалова.

Володимир Іванович закінчив у 1974 році Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. Потім служив у Закавказькому військовому окрузі і навчався у військовій академії.

З особливою повагою він завжди згадує свого першого командира...

— Коли я закінчив Кам’я-нець-Подільське вище вій-ськово-інженерне командне училище, — розповідає Володимир Шаповалов, — потрапив у військову частину, яка займалася будівництвом шляхів для командних пунктів.

І мій перший об’єкт — я запам’ятав його — це було моє становлення як військового, як громадянина, це гора Тагинаурі під Батумі, висота якої сягала 2700 метрів над рівнем моря. Я там збудував перший у своєму житті гірський шлях. Там я зустрів чудових людей і потім так склалося, що мені все життя таланило на гарних людей.

Моїм першим командиром частини був капітан Олексієв. Багато у мене було командирів, сам був командиром, але такої людини як Олексієв ніколи не зустрічав.

Ось факт із мого життя. Про народження моєї першої дитини я взнав у горах на тій же висоті 2700 метрів. Приїхав командир частини спеціально у гори, поздоровив мене, залишився за мене будувати шляхи на два тижні, а мене відпустив додому у Володимир, щоб я побачив свою доньку.

Це говорило про те, якою душевною людиною був мій перший командир. Беручи з нього приклад, я намагався усе своє життя теж бути чуйним до інших.

Фахівець найвищої ква-ліфікації, Володимир Шаповалов у свої 50 років майже половину з них ризикував своїм життям заради життя багатьох інших людей.

28 років віддав Збройним Силам. Більше 10 тисяч вибухонебезпечних предметів вилучив він із нашої землі і знешкодив, за що був нагороджений орденом «За муж-ність». У 1998 році звільнився в запас.

Коли настав час займатися цивільними справами, він і тут проявив свій професіоналізм. Міський голова Валерій Баранов доручив уже колишньому підполковнику Збройних Сил України не менш відповідальну ділянку.

Військовим він, ризикуючи своїм життям, рятував людей на землі, а в цивільному житті очолив товариство, яке рятувало людей на морі.

Так Шаповалов активно включився у цивільне життя, у життя свого міста.

— Фах, який я отримав у вищих військових закладах, — розповідає Шаповалов, — цивільний фах. В армії я будував шляхи, мости, добував і очищав воду... Тобто займався сугубо комунальними справами. Тому мені легко було знайти роботу в місті.

А місто у нас впорядковане, красиве, є тут частинка і нашої праці. Звичайно, велика заслуга у цьому міського голови Валерія Баранова. Наше місто завдяки його зусиллям, зусиллям депутатів, працівників комунального господарства вважається одним з кращих в Україні і за красою, і в екологічному плані. Про нас скоро будуть говорити і за кордоном.

До речі, фільм, який ми знімали, був не тільки про цікаву людину, але й про проб-леми екології цього регіону.

Місту Бердянську 175 років. Великих промислових підприємств як в Запоріжжі або в Маріуполі тут немає. Порт?... Він будувався разом із містом і вже з початку було закладено основи екологічної безпеки. Тому і до цього часу екологічний контроль забезпечують не тільки служби порту, але й прикордонники і комунальники міста.

Бердянський порт є пунктом пропуску для перетину державного кордону. Сюди приходять судна із Туреччини, Сірії, Греції, Єгипту, багатьох європейських країн. В основному звідси вивозиться сировина, тому казати, що порт засмічений, заставлений продукцією – неможливо.

Порт, завантажений вугіллям, металобрухтом, працює цілодобово. У порт заходять 2-3 судна на добу, тому робота тут напружена і у митниці, і у прикордонників. Якщо говорити про відношення між містом і портом – порт є однією з головних структур міста. Але мешканці міста майже не помічають роботи порту, бо великого шуму або забруднення нафтопродуктами із суден немає.

Багато прибережних міст викидають у воду відходи комунального господарства і промислових підприємств – це майже відсутнє у Бердянську. І доказ тому – розташування одного з центральних міських пляжів поруч із портом.

Комунальне господарство по суті формує обличчя міста.

Так от у Бердянська – воно вмите, затишне, впорядковане... І саме це підтвердила нещодавно проведена у місті Бердянську ХІ міжнародна науково-технічна конференція з питань екології.

— Що стосується проблем екологічних, то я думаю, — говорить Володимир Іванович, — вони є у кожному місті... Головне, не визнавати цей факт, а шукати ці проблеми і вирішувати їх, так як ми вирішили з питанням підтоплення нижньої частини міста, збудувавши невеличку інженерну споруду.

Якщо лиман піднімається завдяки грунтовим водам, ми випускаємо їх в море. Якщо з моря йде велика хвиля і піднімається море, ми загороджуємо невеличкою дамбою. Така простенька інженерна споруда вирішила екологічну проблему.

Ще займається зоря, а Володимир Іванович Шаповалов уже об’їжджає ранкове місто...

— Взагалі я люблю красу, — говорить він. – Коли їдеш гарними вулицями, дивишся на вродливі обличчя, бачиш радісні усмішки... А коли радіють люди, отримую задоволення і я, тому що тут частинка моєї душі.

Нещодавно знайшли якір, морський ланцюг, дістали каміння, все це ув’язали і вийшла досить-таки симпатична композиція. Люди зупиняються, фотографуються... Приємно!..

До 8-ї ранку Володимир Іванович уже знає, що сталося в місті за ніч. Коротка нарада в управлінні, обговорення нових завдань і знову у вир нескінченних справ.

У місті Бердянськ дислоковані військові частини, тому часто він заїжджає і до військових: щось порадити, чимось допомогти. Адже кому, як не йому, підполковнику у відставці, не знати проблем.

Частіше Шаповалов буває у прикордонників, бо як сам зізнався – це ностальгія за дитинством. Ще в шкільні роки він був членом ЮДП – юним другом прикордонників. І зараз життєдіяльність прикордонників, проблеми, з якими вони стикаються, у полі зору Шаповалова. Нещодавно в Бердянську для посилення охорони Азовського узбережжя створено прикордонний загін.

— З перших днів ми зітнулися з проблемою щодо приміщення для загону, — говорить заступник начальника прикордонного загону по роботі із особовим складом, полковник Юрій Кирилюк. – Але завдяки підтримці міського голови Валерія Олексійовича Баранова і начальника управління комунального господарства міста Володимира Івановича Шаповалова нам була безплатно надана прекрасна будівля і ми швидко розпочали розбудову нашого прикордонного загону.

Також необхідно сказати, шо ми постійно отримуємо допомогу Володимира Івановича з вивезення твердих відходів, які накопичуються в період діяльності, а також завдяки його допомозі укладено асфальт біля управління прикордонного загону.

Наш загін молодий, потрібно облаштовуватися, будувати нові приміщення, гаражі, інші господарські споруди, тому ми часто бачимо Володимира Івановича у нас, і не тільки бачимо, а відчуваємо його посильну допомогу, бо зараз у важких економічних умовах без представників влади, без таких людей, як Володимир Іванович Шаповалов, нам було б важко розбудовувати і виконувати ті завдання, які покладає на нас уряд і командування прикордонних військ.

І хочу сказати про нього і як про людину...

У першу чергу він нам близький, тому що це військова людина, пройшов військову службу і знайшов себе зовсім з іншого боку. І тим офіцерам, які вже звільняються або звільнились, Володимир Іванович надає допомогу у влаштуванні, у становенні, в адаптації до цивільного життя.

Ну і ми дивимось на нього також як на людину, що звільнилася, але не загубилася в сьогоденному бурхливому цивільному вирі, а знайшла себе, і це як приклад для стимулювання.

Реалізація національних екологічних програм поставила на порядок денний питання про участь у них військового сектора, а саме збереження навколишнього середовища у ході військової діяльності.

Виробництво, випробування, утримання всіх видів зброї веде до значного за-бруднення повітря, землі, вод, куди потрапляють різні токсичні, радіоактивні та інші небезпечні для життя людини речовини. Роззброєння теж пов’язане зі значним екологічним ризиком.

Тому надзвичайно важливою проблемою сьогодення з погляду на це є формування у військовослужбовців під час навчального процесу екологічних знань, необхідних навиків і етики ставлення до природи.

У зенітно-ракетному дивізіоні протиповітряної оборони України Центрального регіону, який дислокується в місті Бердянську, кожен офіцер, сержант, спеціаліст будь-якого профілю, який займається питаннями експлуатації технічних систем та озброєння, володіє певними екологічними, теоретичними і практичними знаннями, а саме – вмінням контролювати та оцінювати ступінь забруднення довкілля, а якщо треба – відновлювати навколишнє середовище у сфері своєї діяльності, чи то зенітно-ракетні комплекси або підсобне господарство.

І в цьому питанні командиру дивізіону протиповітряної оборони України підполковнику Андрію Бондарєву активну допомогу теж надає Володимир Шаповалов.

Він відрізняється своєю небайдужістю, емоційністю, бажанням облаштувати своє місто, зробити життя ще кращим. Яку б справу він не вирішував, завжди орієнтується на людину, на її здібності, її настрій.

Нещодавно Володимру Івановичу виповнилося 50 років. Побажаємо ж щастя у тій справі, яку з великим ентузіазмом і натхненням виконує герой нашого документального фільму.

А щоб повнішим був порт-рет героя, додамо, що Володимир Іванович Шаповалов ще і дитячий письменник.

Народився він на Далекому Сході, в Усурійському краї, і в кожному оповіданні із завмиранням в душі повертається до свого дитинства, до рідної оселі, батьків, друзів.

Ось уривок із його оповідання «Тайга».

«Будуючи військові об’єкти в болотах Білорусії або шляхи у горах Азербайджану, місячи багно на військових полігонах в степах України, куди б не закидала мене нелегка армійська доля, але в хвилини відпочинку, коли протягнувши до вогнища змерзлі руки або підхопивши зустрічаючу мене зі служби донечку, я міцно притискав її крихітне тільце до пропахлої гімнастерки і затуляв від щастя очі, як в ту ж мить зникала таємничість білоруських болот, велич кавказьких гір, меркла врода українського степу...

Переді мною піднімалася тайга, з’являлися далекосхідні сопки і оповиті ліанами лимонника хвойні дерева. Чувся стрекіт тривожної кедрівки та хрустіння сушняка під лапою усурійського тигра.

Я бачив на галявині рублений батьківський дім, а поруч вулики нашої пасіки; я бачив свою Батьківщину.

Чим дорослішими ми стаємо і чим далі знаходимось від рідних місць, тим сильні-ше нас тягне туди, де минуло наше дитинство».

Фільм ми відзняли. Було багато цікавих епізодів.

І вже монтуючи, ми ще раз вдивлялися в чудові обличчя мешканців Бердянська, у роботу військовиків, портовиків, працівників комунального господарства міста, з усіма, з ким ми вже багато років знайомі, і тих, з ким познайомилися вперше. Ще і ще раз переконалися в тому, що кожен в свою справу вкладає частину душі.