головна » статті

Гойдалка історії. Хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього

26.09.2019

Скільки себе пам’ятаю, завжди любив слухати розповіді-цікавинки діда і бабусі про історію нашого роду і села. Тому так яскраво врізався в мою дитячу пам’ять день, коли наша група дитсадка відвідала сільський краєзнавчий музей.

Початок історії

З перших хвилин перебування у музеї на мене війнуло таємничістю, загадковістю, неначе я опинився в іншому світі-казці.

Затамувавши подих, уважно дослухався до слів екскурсовода-чарівника, який водив малечу коридорами чудернацьких свідків різних епох.

Це тепер з висоти одинадцятикласника я розумію, що наш сільський музей має досить багату експозицію, в якій представлені всі сфери життя нашого регіону від доісторичних часів до сучасності. А тоді для мене однаково цікавим було все нове, бо і археологічні знахідки, і національний одяг, і експонати, що свідчили про революцію, становлення колгоспів, Вітчизняну війну, здавалися прибульцями з інших світів.

Вдома я із захватом почав розповідати про свої враження від екскурсії. І тоді моя бабуся Марія Миколаївна сказала, що у музеї є речі, котрі мають безпосереднє відношення до нашої родини: це рушники, вишита сорочка, плахта, вишитий фартух, тканий пояс моєї прапрабабусі Наталії Яківни.

Тоді мені, п’ятирічному, було незрозуміло, як вони там опинилися. Допитливість прийшла до мене лише згодом, у підлітковому віці, коли захотілося дізнатися більше про долю власниці тих дивних витворів рук людських.

І тоді бабуся розповіла мені історію, яка і досі є незаживаючою раною у її спогадах.

«Вороги народу»

Батько моєї бабусі, мій прадід Лукаш Микола Петрович був сином працьовитого і чесного селянина. Родина обробляла власний земельний наділ, тримала господарство і з того жила у селі Літки Лугинського району Житомирської області, де працювала увесь рік, не покладаючи рук.

Прадід для свого часу був людиною освіченою, користувався повагою у громаді. Але у 1928 році прийшла біда: почалася колективізація. Родину розкуркулили, позбавили майна. Миколу Петровича із дружиною Тетяною Іванівною було вислано на Урал, на лісозаготовку. Маленького сина Павла вдалося врятувати від вірної смерті, залишивши на піклування старого немічного діда та бабусі Наталі.

Товарними вагонами, наче худобу, довгих два тижні везли на Урал вигнанців. Але найстрашніше було попереду. Наближалася зима. У людей майже не було теплого одягу, а їх поселили в бараці, збитому із дощок, де крізь щілини в стінах намітало сніг. Посеред барака була одна лише піч –«буржуйка», єдиний осередок тепла, де можна було і посушити одяг, і приготувати їжу.

Вигнані з рідного краю «вороги народу» щодня ходили на роботу в ліс: чоловіки пиляли вікові сосни, стоячи по пояс у снігу, а жінки обрубували гілки. За цю каторжну роботу отримували по мисці борошна на тиждень, з якого місили тісто і варили на «буржуйці» у цинковому відрі балабушки – єдину тогочасну їжу.

Через екстремальні умови життя, холод, недоїдання, важку працю люди масово помирали. Їх не ховали одразу – у вічній мерзлоті не можна було викопати могилу. Померлих складали у штабелі і ховали у братській могилі, яку копали влітку, коли відтавала земля.

Перемогли смерть

Та навіть у тих нелюдських умовах життя намагалось перемогти смерть: мати моєї бабусі народила дитину, яка померла через три дні, бо у породіллі не було молока. Потім захворіла тяжко на висипний тиф, лежала місяць майже непритомна. Вижила, з її слів, тільки тому, що мала молодий сильний організм.

Здається майже неправдоподібним, що мої прадід і прабаба змогли живими вийти з того пекла, адже смерть щодня забирала нещасних десятками.

Через чотири роки каторжної праці і нелюдських умов побуту їх вже майже не охороняли, не підвозили навіть тієї мізерної їжі, яку давали раніше, тому дехто втікав, добираючись пішки до найближчої залізничної станції у місті Покровську.

Ніяких документів, їжі, грошей у людей не було. Вони йшли навмання, харчувались тим, що давав ліс ранньої осені. Неймовірно, але цим людям (і серед них – моїм пращурам) вдалося дістатися пішки до міста Покровська, яке було тоді обласним центром.

Прадідові «пощастило» – він тяжко захворів і впав непритомний серед натовпу людей, тому його доправили до місцевої лікарні. Там його врятували від смерті, але найголовніше – видали документ, який посвідчував особу. Тим часом моїй прабабці із ще однією жінкою вдалося назбирати-напросити на вокзалі трохи грошей. Їх вистачило,  щоб придбати один квиток на поїзд для Миколи Петровича, у якого був документ. Тетяні Іванівні довелося їхати, сховавшись під лавкою в загальному вагоні.

Так пізньої осені голодного 1932 року родина Лукашів повернулася до рідного села. Але там їх ніхто не чекав: їхню хату віддали сім’ї незаможного колгоспника, майно і хатні речі не збереглися, ніяких продуктів, одягу родина не мала, батьківську хату за «прєступлєнія» сина і невістки спалили.

Нове життя 

В рідному селі, яке стало їм чужим, не тримало більше нічого.

Тому навесні 1933 року сім’я моєї бабусі – батько Лукаш Микола Петрович, мати Тетяна Іванівна, їх син Павло і прабаба Наталя Яківна – рятуючись від голоду, приїхала до села Новоспасівка Бердянського району Запорізької області.

Микола Петрович був людиною грамотною, працював обліковцем одразу в декількох колгоспах.

Дружина Тетяна Іванівна із матір’ю ходили в найми по людях, не цуралися ніякої роботи.

Прадід був направлений на курси комбайнерів, працював у колгоспі, користувався повагою серед людей. Поступово придбав невеличку хатину, довів її до ладу. У родини з’явилося власне житло.

У 1941 році народилася моя бабуся Марія Миколаївна. Жили Лукаші, як і всі, небагато, але дружно, були людьми чесними і працьовитими. Здавалося, життя поступово налагодилось.

Все змінила війна

У 1941 році все змінилося, бо війна принесла нове лихо, не оминувши і сім’ю Лукашів. Влітку 1941 року мій прадід Лукаш Микола Петрович був призваний до діючої армії та пропав безвісти в липні 1941 року під Мелітополем у боях, які очевидці назвали «м’ясорубкою», бо навперейми ворогу виставили неозброєних селян Бердянщини.

 Офіційного повідомлення, так званої «похоронки», прабабуся не отримувала. Про загибель чоловіка їй повідомив його товариш і односелець, що дивом врятувався.

Тяжко довелося вдові самій з маленькою донечкою на руках. Під час окупації у їхній хаті жили румунські солдати. Один із них і сфотографував Марійку (мою бабусю) з її бабою Наталією Яківною на порозі будівлі банку (на фото), що і досі прикрашає центр села.

З вірою у майбутнє

Коли моя бабуся дивиться на світлину з далекого дитинства, то її очі наповнюються невимовною тугою і одночасно безмежною любов’ю-подякою до свого земного ангела-рятівника.

А коли я розглядаю цей скарб, то дивуюсь не лише зафіксованій миті поєднання поколінь, а й тому українському вбранню прапрабабусі, що сьогодні увіковічнене в сільському музеї.

Для мене символічно, що непохитна і горда українська жінка в національному одязі позує перед загарбником разом з малою усміхненою онукою, що опирається на змозолену силу духу рідної людини і вірить у майбутнє.

Так воно і сталося: незважаючи на те, що старенька Наталія Яківна, згорьована жахами окупації, скоро померла, а маленьку дівчинку мама залишала у хаті на весь день саму (бо матір примушували йти на роботу до колгоспу, де надмірна праця підірвала її здоров’я), моя майбутня бабуся вижила завдяки непоборному стержню справжньої життєлюбові від своєї бабусі-берегині.

Після війни юна Марійка гарно навчалася, але не отримала освіти, бо потрібен був паспорт, а давали його не всім.

 

Довго  ще розповідала моя бабуся, окропляючи сльозами сповідь про свого батька – доброго господаря, шановану людину, голову сільської ради, хлібороба-комбайнера, що подарував суспільству гідних людей.

Син Лукаш Павло Миколайович був призваний до трудармії: за віком він та його ровесники-підлітки не брали участі в бойових діях, але фактично перебували на передовій: підносили ящики зі снарядами, розвантажували машини, рили окопи.

Донька, в майбутньому моя бабуся Лукаш (Кривцун) Марія Миколаївна, все життя працювала на підсобних роботах, створила сім’ю та виховала двох синів, один з яких мій батько – Кривцун Олексій Володимирович, як і прадід, був головою сільської ради.

Епілог

На старовинне полотно, вишите традиційно українськими національними орнаментами-хрестиками червоними та чорно-синіми кольоровими нитками долі моєї прародини, я вже дивлюся іншими очима. Ці талановиті творіння майстринь ожили та одночасно стали вмістилищами їхнього духу, що живе в моїх рідних, у мені і буде жити в моїх дітях, яким я обов’язково передам нитку пам’яті сивої давнини. Нехай вона ніколи не перерветься, виконуючи святу місію єдності поколінь. Мені стало зрозуміло, як важливо пам’ятати про тих, кого вже немає поруч, тому що без них не було б мене. Пам’ять про предків, гордість за дерево роду є для мене крицею непереможності духу у скрутні часи.

Така гірка правда моїх пізнань. Боляче навіть уявити, скільки таких історій бережуть архіви кожної родини. Завдання сьогодення – зберегти єство духовності через сім’ю, родичів далеких і близьких, об’єднаних в єдиному понятті – народові українському.

Думаю, що батьки й діти, онуки і старійшини повинні якомога частіше переповідати нетлінні родинні історії, щоб формувати дух роду як священне відчуття гордості за попереднє, пережите, вистраждане. І тоді кожне нове покоління буде наповнене вищим сенсом розуміння власної ролі в долі-історії свого роду, необхідної приналежності до обов’язкових звершень прийдешніх поколінь. Адже всі ми живемо серед найдорожчих духовних скарбів – своїх рідних, треба лишень пізнати їх і цінувати те, що залишено нам у спадок.

Антон Кривцун, Осипенківська ЗОШ,  11 клас

Румунський солдат сфотографував Марійку  з її бабою Наталією Яківною на порозі будівлі банку, що і досі прикрашає центр села Осипенко.

Рушники, вишита сорочка, плахта, вишитий фартух, тканий пояс моєї прапрабабусі Наталії Яківни Лукаш у Осипенківському краєзнавчому музеї.

 


Гость 16 окт 2020 в 13:25 # Ответить

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама