головна » статті

Інтерв’ю. Степан Вилущак. «Спробуйте позмагатися із собою»

25.04.2019

Настоятель храму Покрови Богородиці у Бердянську на бул. Шевченка, старший капелан Запорізької області, не раз бував у зоні АТО (2015-2016 рр.).

Народився у Тернопільській області у багатодітній релігійній сім’ї домогосподарки і професійного військового. Мріяв стати льотчиком, вступив до Барнаульського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Та закінчити його не вийшло через серйозну травму, яку отримав у результаті аварії...

У 1991 році вступив до духовної семінарії в Одесі. Служив у Херсоні кліриком, поки не перейшов від Московського до Київського патріархату – через власні переконання.

До Бердянська був направлений із Запоріжжя у 2002 році настоятелем храму Покрови Богородиці.

Щоб зберегти прихід, сплатити оренду і комунальні послуги будівлі храму, на чолі бригади працював у свій час на будівництві.

Разом із дружиною Іванкою, супутницею й постійною помічницею і по життю, і по церкві,  виховали двох дітей. Сину Івану зараз 18, дочці Анастасії – 22. Дочка разом із зятем Віктором подарували двох онуків – Макара і Матвія. Хоча й живуть у Запоріжжі, до батьків приїздять частенько. До речі, зять – також капелан, служить у Нацгвардії.

 

– Почнемо з автокефалії. Що значить автокефальна церква, помісна? «Розплутайте» ці поняття, будь ласка.

– Автокефалія – самостійне управління, тобто ми не підзвітні у своїх діях ні московському, ні вселенському патріархові. Доказ того – наданий нам Томос від Вселенського собору. До речі, у нас є копія Томосу про автокефалію або помісність церкви (див. ПЗ № 15 від 11.04.2019 р.). Ці два поняття подібні і вони не є атрибутом офіційної назви – Православна церква України.

– Хто саме отримав Томос? ПЦУ чи УПЦ КП?

– 15 грудня Вселенський Собор об’єднав три гілки православ’я, ухваливши рішення про створення єдиної православної церкви України – ПЦУ. Були загальні збори церкви Київського патріархату, УАПЦ і деяких представників Московського патріархату. Об’єднавшись, вони обрали митрополитом Єпіфанія і вже він прийняв Томос. Тобто тепер в Україні є єдина православна церква і саме вона має Томос. І УПЦ КП, і Українська автокефальна православна церква, яка довгий час існувала в еміграції і в Україні, відродилася в 1991 році, саморозпустилися. Наразі у нас функціонують дві православні церкви: ПЦУ і церква Московського патріархату.

– Що саме змінилося – лише назва, чи структура, обряди?

– Сьогодні у нас немає патріарха, а є митрополит – Єпіфаній. На перехідний період Філарет залишився почесним патріархом. Якщо ми
об’єднаємось з російською церквою в Україні, скоріше за все буде Київський патріархат.

Основна різниця – це служба частково українською і частково старослов’янською мовами. До речі, коли в
с. Андрівка була церква,
о. Пахомій навіть болгарською служив, бо більшість населення там – болгари і люди співали болгарською. Я вважаю, якщо ми хочемо, щоб поважали й нашу мову, то повинні поважати й іншу. Це на рівні церкви і громади. А на рівні держави повинна бути державна мова.

– Отець Степан, розкажіть про свою релігійну громаду.

– Наша громада в Бердянську діє з 2002 року у храмі Покрова Богородиці. Це пристосоване приміщення на бул. Шевченка. Наразі міськрадою виділена земля під будівництво храму на Східному проспекті навпроти «Бердянских жаток». Так само на вул. Довганюка, навпроти «літака». Але там у нас протистояння з Московським патріархатом. Вже п’ять років нам передають двоповерхове приміщення у пров. Транспортному.

Служби йдуть за уставом – субота, неділя, свята. У храмі чотири священики. Дітей хрестимо, домівки освячуємо. У храм на бульвар Шевченка люди приїздять і з АКЗ, і зі Слобідки. Більше старших людей. Ми трохи буксуємо з недільною школою – через приміщення. Для дітей треба трохи умов.

Разом з військовими збираємо речі для дитбудинків, особливо нам раді у Калинівському Чернігівського району.

Наразі у нас три громади – в Осипенко, Червоному Полі і в Андрівці Бердянського району. Постійний священик є тільки в Осипенко – отець Василь.

– Кому ви підпорядковуєтеся?

– Запорізькому єпископу Фотію. Він – Єпифанію. У Запорізькій області нас 48 священиків ПЦУ.

– Є приклади переходу від Московського патріархату по Православної
церкви України?

– У Чернігівському районі є громада, яка заявила про перехід від МП до ПЦУ. Це перша така громада у нас.

– Тобто священик вирішив?

– Ні, люди в селі. Священик якраз проти. Дуже проти. Він їх уже прокляв.

– І який вихід? Будувати нову церкву?

– Ні, люди забирають храм і переходять в ПЦУ. Зараз йде переоформлення і пошук священика в це село. 

– Що змінилося для Вашої церкви з прийняттям Томосу?

– Багато чого. По-перше, моральне прийняття суспільством. Канонічність-неканонічність відійшли на другий план. Збільшилась кількість прихожан і людей, які підтримують церкву.

– Як Ви це можете знати?

– Люди до нас заходять, дзвонять, запрошують на хрестини, освячення. Є проблема самої будівлі храму. Повноцінного, на жаль, у нас поки що немає. Святкові служби у нашій церкві відвідують до трьох тисяч вірян. У неділю чи суботу – до 30.

– Ви згадали канонічність. У чому її суть?

– Канон у розумінні Івана Богослова – це правило. А правила можна змінювати, бо церква - це живий організм, і з часом вона повинна мінятися, бо світ навколо нас міняється повсякчас. Починаючи з того, що жінки підстригають волосся, чоловіки – бороди,  закінчуючи технологіями.

– Що робити людям, прихожанам, їм важливі назва, приналежність? Чи церква, то й церква?

– Люди йдуть до храму, до якого є прив’язаність. Це вплив культури, архітектури. А головне – йдуть до священика як до людини. Все залежить від нього. Де священик проповідує мир, там мирні люди. Де агресивна проповідь – там агресія.

– У моєму розумінні священик – це не нравоучитель, він повинен власним життям, прикладом показувати, як правильно жити...

– Серафим Саровський каже: «Спасись сам і біля тебе спасеться сто». Зараз, на жаль, спасають всіх навколо себе, а не себе.

– Священику важко залишатися «святим», стримуватися у повсякденні? 

– Християнство дозволяє все, тільки в мирі. Я маю право і гніватись, і бути незадоволеним, але не согрішать. Маю приймати людину такою, яка вона є. Хромий, сліпий, дурний... І навчати лише прикладом, якщо можу. Гріхом буде, якщо ти міг допомогти людині і не допоміг. І священик не може проклинати. Може накласти покаяння, анафему, та не проклинати.

– Священик – посередник між Богом і людиною?

– Це не правильне твердження. Присутність і відсутність Бога не можна довести, це – віра. Посередником є церква, а священик – служитель церкви. Церква у розумінні «об’єднання людей» (вільна громада), не «будівля». Якщо ми говоримо «я йду до церкви», то значить — до людей, а якщо «йду в храм» – то поклонятися Богові.

– Ви вважаєте, держава має право втручатися у справи церкви?

– Держава – це люди, громада. І церква - це люди. Як їх розділяти? Держава і церква не можуть один без одного. І будь-яка релігійна організація – не прибуткова. Без допомоги держави громаді важко існувати. Вважаю, держава може втручатися, але не насильно, а «рекомендательно».

Хоча в історії радянської, пострадянської України втручання траплялося досить часто – при кожному президентові. При Януковичу взагалі була загроза зняття нас із реєстрації.

– Хто вам допомагає?

– Нам держава допомагає, наприклад, тим, що дає в оренду приміщення за пристойну ціну – 280 грн на місяць. Народний депутат Олександр Пономарьов допоміг ПЦУ в Бердянську побудувати капличку для військових на території прикордонного загону. Ми раді допомозі будь-якій.

– Які стосунки у вас із Московським патріархатом, немає агресії між вами?

– У нас немає конфлікту. Ми до них точно не агресивні. Є спілкування з окремими людьми.

– Тобто це людські стосунки, а з єпархією?

– Вони не йдуть на контакт, вважають нас недостойними, не гідними уваги.

– Як це подолати?

– Час усе поставить на місце. Він стрімкий і перемінний.

– Скажіть, я чула, що священикам Московського патріархату заборонений вхід на територїї військових частин. Це так?

– Як громадяни, волонтери – можуть, а як священики, з проповіддю – ні. Сьогодні ПЦУ обслуговує всі військові частини.

– А як бути зі смиренням, із заповіддю «не убий»? Як можна освячувати зброю?

– Заповідь «не убий» стосується рівного. А якщо на тебе направляють зброю, ти повинен боронитися, і твоя зброя стає захистом. І солдат убиває не людину, він убиває зло. Я був на лінії розмежування у 2015-2016 рр. Так, всі предмети, якими користується армія, захищаються молитвою, і зброя також. Але треба розуміти: не ми прийшли до них, не ми несемо зло. Ми боронимося від того, хто прийшов до нас, боронимося від зла.

Й зараз є ті, хто хоче «руського міра». Аби зібрати їх, відвезти та показати, чи захочеться жити в хатах, де немає шибок, де йде стрілянина. Краще дякувати Богові і державі. Долуге, недолуге керівництво у нас – яке вже є. Але ми живемо в теплі, наші діти спокійно ходять по вулицях. А воїн повинен робити свою справу.

– Хто Ваші вчителі по життю?

– Батьки, у першу чергу. Нас було шестеро дітей. Потім, коли я молодим священиком у Херсоні прийшов до церкви, – Митрополит Леонтій, отець Георгій та дві жінки – Тетяна Степанівна та «бабушка Ніна». Ці люди зробили з мене священика. Вплинули на мене і як на особистість. А мама – Антоніна Іванівна й досі впливає.

– Згадайте ситуацію, що стала для Вас знаковою, повчальною.

– У 26 років я купив собі машину – іномарку, краще, ніж у єпископа, і приїхав йому похвалитися. Коли вийшов з церкви, старий священик каже: друже, ти з головою чи без голови? Ця ситуація зі мною залишилася. Людина щось може зробити, робить, приходить, а там –«должностное лицо». Неприємно, і починаєш ховатися, обманювати, не показувати те, що ти можеш. Це показово. У нас і в країні зараз так.

– Священик не в останню чергу гарний психолог. І вислуховувати людських бід доводиться чимало. А у Вас психолог є?

– Кожному психологу потрібен психолог. Так само і священику. В уставі церкви записано: чотири рази в рік треба сповідатися у свого духівника, а це той самий психолог. У мене це отець Володимир у Запоріжжі.

– Як священику захиститися?

– По-перше, я у формі: підрясник, скуфія – це захист. По-друге, це причастя. Яким би сильним ти не був, без Бога нічого людина не може зробити. Читаю молитви, дотримуюсь посту – насамперед, у розумінні очищення.

– Що б ви змінили у цьому світі, аби могли?

– Нічого. Я можу змінити тільки себе. Свою долю міняти не треба лінуватися.

– А ми можемо?

– Так. І не тільки можемо, а маємо повне право. Не треба боятися, просто треба знати ризики і сприймати їх. Перестати лінуватися, перестати смітити там, де живемо, і доля зміниться моментально.

– Що для Вас Воскресіння Христове? Чого б побажали людям у цей день?

– Воскресіння Христове – це позбавлення рабства безумства, щоб стати мудрішим. Я б цього і побажав. Щоб суспільство у розумінні накопичення матеріальних благ стало мудрішим. Спробуйте позмагатися із собою.

Спілкувалася Юлія Тисленко

Фото 1. Степан Вилущак показує копію Томосу, яку отримала Православна церква України в Бердянську.

Фото 2. Отець Степан.

Фото 3.  Травень 2015 року. Степан Вилущак провів молебень біля пам’ятного знака «Жертвам комуністичного режиму».

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама