головна » статті

Наш сучасник. Міцне коріння родини Карнашів

До родини Карнашів – Олексія Павловича і Ніни Іванівни – я потрапила не випадково. Главу родини, в минулому славного механізатора, напередодні цьогорічного Дня працівників сільського господарства нагородили почесним знаком «За розвиток Бердянського краю»

На питання, звідки він родом, Олексій Павлович Карнаш жартома відповідає, що він абориген. Отож народився в Червоному Полі Бердянського району Запорізької області 18 січня 1936 року.

Коріння його мами – в селі Берестове, батька – в селі Карла Маркса. У 1928 році його батьки переїхали в Червоне Поле, яке тоді активно заселялося. Тут Олексій закінчив Червонопільську неповну середню школу і вступив до Ждановського училища, де здобув спеціальність слюсаря з ремонту паровозів.

Рано залишився без батька, глави великої родини Карнашів – Павла Антоновича: чотирьох синів і двох доньок осиротила похоронка. Загинув батько в боях за визволення села Чапаївка Широ-ківського району Дніпропетровської області 26 лютого 1944 року.

Три роки тому Олексій Павлович їздив на могилу свого батька і низько вклонився його подвигу від усіх нащадків.

Мама Олексія теж рано пішла з життя. Він саме в Радянській Армії служив. Рано тоді подорослішали брати і сестри з родини Карнашів.

Закінчивши школу механізації, Олексій Карнаш за комсомольською путівкою від райкому комсомолу поїхав освоювати цілину.

Після цілинних жнив він потрапляє до лав Радянської Армії. Три роки служив у Туркестанському військовому окрузі. Спочатку в Бухарі протягом року вчився на механіка-водія, потім відбував службу у Чарджоу. Після армії Олексій Павлович повертається в рідне Червоне Поле, кращого місця для нього не було і немає на всьому білому світі.

А інакше й бути не могло, адже саме тут, у Червоному Полі, він зустрів своє єдине на все життя кохання, майбутню дружину, якою стала Ніна Матвієнко. Пізніше не раз односельці жартуватимуть: «Чи не та це Ніна Мат-вієнко, яка співає?» На це глава родини відповідатиме, що його Ніна теж співає. Вона справді брала участь у художній самодіяльності, мала гарний голос. Під час спілкування з родиною заради написання статті її авторка відчувала, що Ніна Іванівна мала цей дар відчувати пісню, нести її по життю.

У шістдесятому році вони побралися. А потім життя завирувало. Сів Олексій Карнаш за кермо комбайна, відчув себе дужим господарем ниви і долі своєї. Не раз був визнаний переможцем соцзмагань, нагороджений Почесними грамотами за високі показники на жнивах. Його портрет занесено на почесну Галерею трудової слави.

Дружина Ніна народила коханому чоловіку двох донечок: Світланочку і Ларису. Не було тільки часу в молодих мам няньчити діток. Через два місяці після народження мусила виходити на роботу. Дітей віддавали в дитсадок. Так і жили - в турботах про ниву колосисту, про високі врожаї, про телят, яких доглядала дружина, про донечок, які радували молодих батьків усмішками, першими кроками, добрими знаннями з шкільних предметів.

А комбайнер Олексій Карнаш здобував нових високих показників на хлібній ниві, за що відзначений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями «Ветеран праці» і «За трудову відзнаку». А ще Олексій Павлович був нагороджений путівкою для поїздки на ВДНГ СРСР і у Зоряне містечко для зустрічі з космонавтами.

Побував наш славний земляк і за кордоном. Тоді, розповідав Олексій Павлович, було легше побачити світ: відвідав Болгарію, Німеччину, Чехословаччину по путівках, які отримав за успішну роботу в колгоспі імені Ілліча.

Має він і диплом «Майстер - золоті руки». А ще диплом імені Юрія Гагаріна за самовіддану працю по виконанню рішень ХХVІ з’їзду КПРС. Скільки їх, отих скромних нагород, за плечима героя цього нарису.

А ось у його дружини - жодної. Хоч і стажу багато - більше 43 років працювала в колгоспі, була обліковцем у цеху реалізації, лаборантом на фермі, доглядала телят, згодом корів доїла. 15 років тільки доярського стажу. Переглядаю трудову книжку, в якій записано, зокрема, кількість відроблених людино-днів: 412, 290, 336... Як це може бути, адже у році тільки 365 або 366 днів! «А ми ж перевиконували норми. У нас міг бути ненормований час роботи. От і виходило, що ми перевиконували отой мінімум трудоднів - 240», - пояснює мені Ніна Іванівна. Та не так вже й важливо, що нагород немає. Головне – вони разом, на все життя.

У 56 років Олексій Павлович оформився на заслужений відпочинок, та ще довго працював, доки були сили. У нього ще й зараз, як писав Микола Васильович Гоголь, є порох у порохівницях.

Три роки тому Олексій Павлович і Ніна Іванівна відсвяткували своє золоте весілля. Боже, коли вони збігли, їх весняні і літні води, роки їхньої долі! Наче й не жили, наче все ще попереду, але ж ні, бо за плечима скільки переробленої їхніми руками роботи. Ніна Іванівна з гордістю говорить, що чоловік у житті все робив своїми руками: і хату зводив, і колодязь копав. За півроку завершили будівницт-
во господи, в якій прожили вже півстоліття. Тут виросли їх доньки Світлана і Лариса.

Нині Олексій Павлович і Ніна Іванівна мають чоти-рьох онуків і трьох правнуків. Онуки - Рита, Сашко, Юля, Ігор - радують першими самостійними кроками в житті, першими успіхами, правнучата – Данилко, Аня, Яро-славчик - своїми щирими усмішками, схожими на весняне сонечко.

«Живемо дітьми, - лагідно говорить Ніна Іванівна про своїх донечок. - Вони нас шанують, а ми бачимо в них своє продовження. Якби у всіх батьків були такі діти, як у нас».

Сонечко в листопаді рано стомлюється. Тисну руку Олексію Павловичу, надзвичайно скромному своєму співрозмовнику. Мене проводжає Ніна Іванівна - не без гостинців, як дбайлива господиня. Бажаю родині міцного здоров’я і довголіття, а ще – добробуту і оптимізму у цей скрутний час.

Відстугонить зима, завесніє у природі і в серцях цього милого подружжя, і знову вони радітимуть своїм турботам, без яких не можуть дихати. У них завжди такі гарні огірочки, які хоч і знають собі ціну, але не хизуються, бо скромні, як і їхні господарі, які люблять землю, шанують своїх односельців і недаремно живуть на цій землі. 

Тетяна Сугалова-Катрич

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама