головна » статті

Пам’ять. Штрихи до портрета неординарної людини

05.03.2020

3 березня  пішов з життя Анатолій Миколайович Ніколенко,  народний депутат України 1-го скликання,  депутат Запорізької обласної та Бердянської районної рад, заслужений працівник  сільського господарства України,  колишній директор ПСП АФ «Росія».

Життя Анатолія Миколайовича із самого народження було тісно пов’язане з Бердянським районом. Свою трудову діяльність розпочав у 1963 році трактористом у колгоспі ім. Калініна Бердянського району, в 1978 році очолив трудовий колектив колгоспу «Росія», в наступному став керівником асоціації сільськогосподарських кооперативів «Росія», головою спілки колективних власників, а в 1998 році колективне сільськогосподарське підприємство СКВ «Росія» реорганізовано в приватне сільськогосподарське підприємство Агрофірма «Росія», засновником та керівником якого і став Анатолій Миколайович.

Приватне сільськогосподарське підприємство, очолюване Анатолієм Миколайовичем, було зразковим по веденню господарства і відповідало вимогам ринкової економіки в сучасних умовах. З року в рік підприємство займало одне з перших місць як у районі, так і в області по виробництву сільськогосподарської продукції. Підприємство було одним з найпотужніших з розвитку галузі тваринництва не тільки в районі, але і в області.

Анатолій Миколайович був меценатом, займався благодійною діяльністю, систематично надавав фінансову допомогу лікарням, школам, дитячим садкам, церквам, інвалідам, людям похилого віку, на потреби Національної гвардії України. 

Саме за роки хазяйнування Анатолія Миколайовича діяльність підприємства була відзначена: всеукраїнською премією «Народна шана», дипломом обласної акції «Відкрий себе добру», дипломом лауреата «Зоряний шлях».

Анатолій Миколайович завжди був добросовісним, принциповим керівником, професіоналом, людиною з активною життєвою  позицією, до думки якого прислуховувались жителі району. Він заслужено користувався авторитетом та повагою серед керівництва та мешканців району, керівників підприємств та організацій Бердянщини, бо все своє життя він жив для людей, був мудрим та розсудливим порадником і прикладом для багатьох.

Жителі району обрали Анатолія Миколайовича народним депутатом України 1-го скликання, депутатом Запорізької обласної та Бердянської районної рад.

Про цю легендарну людину можна говорити багато і з повагою.  За роки життя Анатолій Миколайович був нагороджений Подякою Прем’єр-міністра України, орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня, орденом  «За трудові досягнення»  IV ступеня, нагрудним знаком «За розвиток Бердянського району», Почесними грамотами обласної та районної рад,  отримав звання «Заслужений працівник сільського господарства України» та  занесений до Книги Пошани Бердянської районної ради.

 

   Колектив газети «Південна зоря» висловлює щирі співчуття рідним та близьким  Анатолія Миколайовича Ніколенка.

Добра пам’ять про Анатолія Миколайовича назавжди залишиться у наших серцях.

 

 

Справжнім людським щастям Анатолій Миколайович  вважав здорову сім’ю, обов’язково підкріплену матеріально. Коли у людини є улюблена справа, що не дає  хиріти, коли є час  віддатися захопленню. Чи просто так посидіти разом із родиною за обіднім чи святковим столом, погомоніти про  се, те, просто згадати щасливі в житті  години  й дні.

 

 

 

«Нам нести в майбуття  синє небо і жовту пшеницю»

–  Вірять йому, бо у нього слово не розходиться з ділом…

– Завжди елегантний, у свіжій сорочці з краваткою…  Любо-дорого подивитися на нашого генерального директора.

– Прекрасний сім’янин. Зразковий син, люблячий батько й дідусь.

                                                  (Із розмов з ветеранами-новопетрівцями).

Без перебільшення, його ім’я  добре відоме широкому загалу аграріїв не лише Бердянщини. Це він, Анатолій Ніколенко, одним із перших на Україні в далекі нині дев’яності роки минулого століття, засукавши рукава, за активної підтримки однодумців, став на тернистий шлях реформування колгоспного села, різко й рішуче змінив усталені норми господарювання, доклав максимум зусиль, аби зламати закоренілий десятиліттями стереотип поденника, прищеплював і понині прищеплює справжню любов до землі-годувальниці. Це він, у ранзі народного депутата України, особистим прикладом на базі колишнього колгоспу показав і, головне,  довів конкретними справами  й  результатами, що  настав час від балачок та  експериментів переходити до діла.

І життя підтвердило, що Анатолій Миколайович, за активної підтримки однодумців, зробив правильний вибір, що зворотного шляху немає.

Він вивів ПСП «Агрофірма «Росія» на ринку сільськогосподарської продукції в конкурентоздатні підприємства. Скажімо, за висновками міжнародного економічного рейтингу «Ліга кращих», який  проводився серед 350 тисяч підприємств України, ПСП «Агрофірма «Росія» була нагороджена  відповідним сертифікатом, а її керівник удостоєний найвищої нагороди рейтингу – Хреста Пошани України. Ніколенко – володар «Золотої фортуни» Міжнародного Академічного Рейтингу 2002 року. До речі, Анатолій Миколайович нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеня, «За трудові досягнення» ІV ступеня та «За відданість Вітчизні» з дипломом та іменним клинком, медалями. Він є Заслуженим працівником сільського господарства України.

Але ж комусь  треба бути першим…

У новопетрівців за часів керівництва А.М.Ніколенка були сталі врожаї зернових і технічних культур, дійниці повнилися великим молоком...

Можна по-людськи позаздрити таланту Ніколенка, його цілеспрямованості в досягненні поставленої мети. Він, бачить Господь Бог, сам себе зробив. Щоденною тяжкою працею. В неповні одинадцять років почав поратися біля землі-годувальниці. І так все життя. Це відтоді, як батько, Микола Андрійович, що захищав від  фашистської  наволочі блокадний Ленінград, у 58-му полишив його замість себе за старшого в сім’ї. Всього сорок літ було  тоді захисникові Вітчизни…

Починав Анатолій з того, що був підпасичем, випасав  дядьківську й колгоспну череди, допомагав  жінкам на току, возив воду сапувальницям у степ тощо. А куди подітися, м’яч на вигоні підожде, треба було мамі, Євдокії Пилипівні, допомагати поратися, бо ой як тяжко було їй одній три роти  нагодувати. Бо за ним ще менші, сестрички Люба та Ніна, йшли…

Після восьмого класу поїхав освоювати професію механізатора до Обіточненського професійно-технічного училища. Вчився добре. За порадою викладачів училища через рік вступив на заочне відділення Мелітопольського технікуму  меліорації та  механізації сільського господарства, який  успішно закінчив. Він повернувся до рідного села, колгоспу.

Як тільки  Анатолію виповнилося вісімнадцять років, йому довірили очолити тракторну бригаду.  А ще через три тодішній голова колгоспу Василь Бутенко довірив йому   відділок, а у двадцять три – взяв собі на підмогу, як  заступника. Згодом став секретарем парткому господарства.

Рекомендували його на посаду голови правління колгоспу імені Ілліча, аби він  підняв з колін господарство, що пасло задніх у районі.

Тільки-но, як мовиться, обжився Ніколенко в Червоному Полі, став своїм серед своїх, як знову направили його в село Осипенко, аби відродив колишню добру славу колгоспу «Дружба». Без розкачки взявся за роботу, але через два місяці в верхах  його «благословили» для «обкатки»   на посаду голови Бердянського  районного виконавчого комітету. Все в нього ладилося: керівного досвіду районного масштабу набирався впевнено, район не пас задніх.  Стиль роботи Ніколенка з людьми вже з високих   трибун почали  ставити  за приклад, як він одного разу, десь через рік, запросився – відпустіть, люди  добрі, поратися біля землі. Бо це не його сидіти в кабінетах…

Чому  саме він вирішив стати першопрохідцем, бо це все одно, що бігти поперед потяга, цікавилися колеги-керівники. Анатолій Миколайович так собі загадково посміхався й  відповідав: «Але ж комусь, шановні, треба бути першим… Чому ж тоді не мені?».

 


Анатолій Миколайович Ніколенко з  мамою Євдокією Пилипівною та сестрами Любов’ю і Ніною.

 

 

 

 

На вістрі – інтереси простих людей

Понад чверть віку минуло з тих пір, відколи Анатолій Ніколенко із нащадками азовських козаків з Новопетрівської фортеці поставив хрест на колгоспові. Ніколенка тоді називали авантюристом, бо кому це потрібна якась асоціація кооперативів. І це в той час, коли про асоціацію й її керівника заговорили за межами області. Бо колишні члени колгоспу «Росія» на базі свого господарства взяли та й організували першу в Запорізькому краї асоціацію незалежних кооперативів. Вони  стали першопрохідцями: на добровільній основі об’єдналися для  спільного господарювання на засадах підприємництва.

Звичайно, були непорозуміння й прорахунки. Але ж не помиляється  лише той, хто нічого не робить.

В дев’яносто другому році минулого століття Анатолій Миколайович для багатьох несподівано дав згоду  балотуватися кандидатом у народні депутати України.

І не тому, що закортіло посидіти у депутатському м’якому кріслі. Бо це хлібороби Бердянського, Куйбишевського та Розівського районів попросили  Ніколенка представляти і захищати їх  інтереси «нагорі», бо повірили йому, його  ідеям реформування колгоспного села, всього агропромислового комплексу держави, що має бути врешті-решт пріоритетним в оздоровленні економіки України. 

За нього проголосувало 52,5 відсотка виборців. І наказ дали: добиватися переорієнтації роботи Верховної Ради від нікому не потрібної політичної тріскотні та амбіцій до оперативного вирішення конкретних назрілих економічних проблем, розробки та втілення в життя  законів, що стимулюють розвиток  виробництва.

Для об’єктивності слід підкреслити, що  він не підвів своїх виборців. У Ніколенка на вістрі депутатської діяльності (а він був членом комісії ВР України з питань економічної реформи та управління народним господарством)  повсякчас були саме інтереси простих людей, пересічних громадян.

Він ставив економіку над політикою.

… А караван  іде

Мушу сказати, що коли  Ніколенка обрали народним депутатом, дехто, а таких серед чиновників і тих, хто боявся перебудов і змін на селі, на жаль, тоді було доволі, потирав долоні: асоціація лопне як мильна булька.

Не лопнула! Ніколенко не залишив колектив однодумців, хоч і мав досить заманливі пропозиції змінити основне місце роботи. Як і мати київську прописку. Не піддався спокусі, не зрадив хліборобській професії. І люди розцінили це як вчинок зрілої й мудрої людини, справжнього чоловіка. Тому йшли за ним без вагань на подальші кроки в реформуванні, відбивали атаки заздрісників, яким кортіло вставити палиці в колеса вже Спілки колективних власників, а затим і приватному сільгосппідприємству на основі оренди земельних і майнових паїв – ПСП «Агрофірма «Росія».

Головне, що люди повірили в  свої сили. Як і  в свого ватажка Анатолія Ніколенка.  Наочно переконалися у перевагах нових методів господарювання…

Час підтвердив правильність обраного Ніколенком шляху. Фахівці заговорили про феномен успіху «Росії». А за словами Анатолія  Миколайовича, у функціонуванні агрофірми не було нічого особливого чи надзвичайного.

Поняття щастя вбирає в себе все…

Аби розповісти про все, чим була славна агрофірма «Росія», однодумців Ніколенка, творців нинішнього благополуччя, меценатство й благодійність генерального директора, потрібен обсяг мінімум невеличкої книжечки.

Між іншим, жодна Богоугодна справа районного масштабу (як і естафети пам’яті, шанування ветеранів тощо обласного та державного значення) не проходили без  спонсорської  участі колективу  агрофірми.

Без перебільшення, слухаєш безхитрісні розповіді  новопетрівців і не перестаєш дивуватися  енергії, оптимізму Анатолія Ніколенка, його вірі в світле завтра  людини праці. Далеко не всім  під силу нести таку відповідальність перед людьми, які  тобі повірили. А Ніколенко був готовий підставити плече, виручити, допомогти, зарадити. Він не мстивий, може  простити людину, що заблукала в своїх думках і зрозуміла, що була неправа. Таким, як кажуть одесити, його мама народила. І тут нікуди подітися!

Йому було  двадцять років, коли вони побралися з Антоніною Юхимівною. Півстоліття разом йшли життєвим шляхом. І весь час дружина була опорою й підтримкою в усіх його починаннях і справах. Дві зіроньки, дві доньки у них. Обидві вже мають свої сім’ї. А здається, що ще вчора Іринка з Юлією бігали до школи, де Антоніна Юхимівна працювала вчителем, заступником директора, очолювала педагогічний колектив…

Сам Анатолій Миколайович днював і ночував на роботі. У нескінченних відрядженнях провів більшу частину життя, ніж вдома. А громадській діяльності, людям  скільки було віддано.

До слова, Ніколенко був делегатом з’їздів, депутатом  Верховної Ради України, як кажуть, практично вічним депутатом  райради та обласної ради. І на все вистачало часу.

Цікаво було почути від Ніколенка, що він розуміє під справжнім людським щастям. Так-от, на думку Анатолія Миколайовича, це – здорова сім’я, обов’язково підкріплена матеріально. Коли у людини є улюблена справа, що не дає  хиріти, коли є час  віддатися захопленню. Чи просто так посидіти разом із родиною за обіднім чи святковим столом, погомоніти про  се, те, просто згадати щасливі в житті  години  й дні.

Все гаразд у його дочок Ірини та Юлії, зятя Сергія Негляда, онуків.

І як це прекрасно, що  серед нас жив і трудився Анатолій  Ніколенко, трудяться йому подібні патріоти, котрим ятриться серце болем за світле завтра України.

Віктор СЕМЕНОВСЬКИЙ

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама