головна » статті

Спокій тільки cниться…

13.08.2019

Гринько Сергій Корнійович, депутат Бердянської районної ради сьомого скликання (він є депутатом  п’яти скликань), директор ТОВ «Лан». Відомий широкому  хліборобському  загалу не лише Бердянщини, але й Запорізького  краю, як  талановитий  вчений-агроном, еколог, який все своє  свідоме життя присвятив  служінню землі-годувальниці й людям, котрі на ній трудяться.

Народився Сергій Гринько в селі Різникове Вовчанського району на Харківщині 12 серпня 1954 року в сім’ї  солдата Перемоги, інваліда Великої Вітчизняної війни ІІ групи Корнія Івановича Гринька (голови Різниківської сільської ради) і доярки  Олександри Михайлівни Гринько (у дівоцтві – Прокоп’єва). Там же закінчив середню школу і за порадою батька вступив до  Харківського сільськогосподарського інституту імені Докучаєва. У зрілому віці Сергій Корнійович  освоїв професію еколога у Харківському  народному університеті «Природа».

Після  інституту  Гриньку пощастило   мати направлення до колгоспу імені Калініна, де  головою правління був відомий на теренах колишнього Союзу В.К.Бутенко. Сергій Корнійович і  посьогодні вважає Василя Кіндратовича своїм  учителем.  Його уроки  людяності, щирості, працелюбності сприйняв  усім серцем.

У 1985 році  талановитого й принципового  Гринька  обирають головою правління колгоспу імені 30-річчя ВЛКСМ (перейменованого згодом у «Прогрес», – прим. авт.). Господарство стояло  однією ногою над економічною прірвою. Треба бути людиною впевненою у своїх силах, аби  добровільно покласти  голову на плаху. Мало хто вірив, що Гринько  наведе  в Новотроїцькому  порядок. А він зумів за якихось тринадцять років   фактично  вдихнути друге життя в  колективне господарство, докорінно  змінити соціально-культурний імідж села. У Новотроїцькому був навіть свій  прекрасний народний хор і … власний літак.

«Запорізька правда» відводить кілька своїх сторінок, висвітлюючи  стиль, методи і культуру керівництва господарством,  життєві принципи  Гринька. Як на мене, він  заслужив за  свою працю високих урядових нагород…

І все ж  саме люди   у якійсь мірі зробили те, що мали зробити там, «нагорі»: у 1998 році односельчани  обирають С.К. Гринька  своїм представником у Бердянській районній раді, а депутати – керівником райради.  З ним легко мені, як  власному  кореспонденту обласної газети по Північному Приазов’ю, було  працювати: доступний, відкритий,  принциповий і готовий завжди допомогти, підставити  плече. Влада його не зіпсувала, життєві  випробування на гарт витримав, як і належить справжньому чоловікові. Сергій Корнійович залишився в  душі й серці хліборобом.  Чи не тому він без особливих   проблем у 2002  році зумів організувати (за активного сприяння й підтримки дружини Алли Іванівни та її сина Олександра Тинського, – прим. авт.) ТОВ «Лан».

Господарювати починав з одного-єдиного трактора з невеликим набором  сільгоспінвентаря на  якихось 220 гектарах орної землі, взятої у власників паїв  в оренду… Він – жилавий чоловік. Впорався, витримав.  У «Лану» вже мають на сьогодні понад 1100 гектарів орної землі в обробітку. Машинно-тракторний  парк постійно оновлюється, із власниками  орендованих земельних паїв розраховуються в  повному обсязі й  своєчасно. За будь-яких умов!

Трудова звитяга відзначена Грамотою Верховної Ради України, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, медалями «За трудовую доблесть», «100 років. Служити і захищати», золотою, срібною й бронзовою медалями ВДНГ колишнього Союзу, нагрудним  знаком «За розвиток Бердянського району».

Почесний громадянин Бердянського  району С.К.Гринько (дивуюсь до цих пір, чому він не був  серед першої трійки-п’ятірки, коли тільки-но   було прийняте рішення про це почесне звання на  Бердянщині?)  також нагороджений Почесними грамотами обласної та районної  рад за вагомий  внесок у розвиток місцевого самоврядування. Він  є переможцем районних конкурсів «Людина року» в номінаціях «Кращий агроном» і «Кращий пропагандист».

Стовідсотково нині переконаний, що людина, котрій спокій  тільки сниться, варта й гідна  на добре слово про себе…

Із досьє автора

 

Любов до землі прищепили батьки…

За словами Сергія Корнійовича, саме батькам він зобов’язаний  усім, чого досяг   на життєвій ниві. Це вони, батько Корній Іванович та мама Олександра Михайлівна, прищепили  синові  поважливе ставлення до людей праці, похилого віку, ветеранів, одинаків. Не секрет, що саме  людина доброго серця й  світлої  відкритої душі, як ніхто інший,  може увійти в положення  інших.  Батькам було що передати і прищепити   своїм дітям. Скажімо, Корній Іванович понад десяток років  був головою Різниківської сільської ради, що  опікувалася проблемами  жителів не лише села Різникове, але й сіл Бузове, Червоний Яр, Лошакове, Лукашове, Хижнякове, Черняк та селища Сердобине.  Він, інвалід  другої групи Великої Вітчизняної війни (повернувся із фронту без ноги, – прим. авт.),  користувався у людей  безперечним авторитетом і повагою, бо був готовий завжди прийти  людині на допомогу, вирішити її назрілі проблеми, зарадити горю чи просто підтримати добрим словом.  Корній Іванович був знаний як мужній воїн. На його грудях у свята  сяяли  ордени Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни першого ступеня, медалі  «За отвагу», «За оборону Сталінграда» та інші. В Інтернеті  є   матеріал  про  бойову звитягу й мужність командира взводу  фронтової розвідки молодшого лейтенанта Корнія Гринька…

Так-от, в одному із  кровопролитних боїв на Курській дузі, коли виникла  необхідність піти у контрнаступ, Корній Гринько  підняв в атаку бійців  свого взводу (у бої  розвідників зазвичай командування не кидало, бо берегли для дій у тилу ворога, – прим. авт.). Він чув, як  десь поряд розірвався  випущений із  німецького  «Тигра»  снаряд…

 Його  витягли  санітари з поля бою, доставили до  фронтового шпиталю, де хірург   видав розпорядження відправити на операцію у  тил. Молодого лейтенанта зняли із санітарного потяга у місті Нев’янську (Свердловська область, – прим. авт.), бо  почалася  гангрена пораненої ноги.  Аби врятувати  життя воїна, хірургам  довелося ампутувати ногу…

На щастя Гринька, у тому  тиловому  шпиталі була   медсестрою Сашенька Прокоп’єва, якій  молодий український  хлопець  чимось запав у серце, бо фактично  саме вона виходила, повернула до життя Корнія Івановича. Без вагань  Олександра  поїхала за своїм   коханим   у далеке від  Уральських гір суто українське село Різникове, яке   починало оговтуватися  після визволення  від німецько-фашистських окупантів.

П’ятнадцять років  відпрацювала Олександра Михайлівна дояркою у місцевому  колгоспі «Заповіт Ілліча», а  коли  руки  почала скручувати професійна хвороба, перейшла у  телятниці.

Корній Іванович із Олександрою Михайлівною виростили, вивели, як мовиться, у  люди двох  синів  і доньку. Старший Володимир, як батько  свого часу, став військовим. Дослужився до звання підполковника у  ракетних військах стратегічного призначення. Через професійну  хворобу в  59 років став небожителем.  Дочка  Любов (по чоловікові – Корнієва) освоїла професію інженера. Трудилася інженером з безпеки праці на одному  із заводів у місті Стаханові на Донеччині. Після  смерті  чоловіка переїхала у рідне село, проживає в батьківській оселі (світла їм пам’ять).

Батьки  бачили  сина Сергія ніким іншим, як зооветеринаром, бо змалечку допомагав  мамі поратися біля худоби.  Корній Іванович поїхав із сином до Харкова, аби  здати документи  до сільгоспінституту. І  треба ж такому трапитися… у приймальній комісії зустрівся  із своїм  фронтовим товаришем, який і загітував Сергія піти вчитися на агронома… 

Невгамовний Гринько

Ще до навчання у сільгоспінституті Сергій Гринько  зрозумів, глибоко усвідомив, що долею йому  уготовано  трудитися в поті чола на землі-годувальниці. Тому й вчився   наполегливо,  старанно вмінню  мислити економічно, перспективно,  бачити своє «я»  на хлібній  ниві…

Батьки, звичайно, хотіли, аби  син повернувся до  рідної оселі, бо вдома  й голі стіни допомагають. Та не стали перечити, коли  Сергій  вирішив випробувати себе на  досі повно не звіданій  стежці господарювання  тоді вже  відомого на весь Союз голови колгоспу імені Калініна В.К.Бутенка. Попросив  направити на роботу до Бердянського  району.  Чимось  приглянувся прийшлий  фахівець Василю Кіндратовичу, бо він  зголосився  взяти  Гринька  на роботу. Так пустив 42 роки тому коріння у Північному Приазов’ї  Сергій Корнійович. Трудився агрономом  із захисту рослин, головним  агрономом, а  згодом і цех землеробства  очолив. Як  кажуть, підійшов  «до двору». Одне слово, успішно пройшов школу господарювання у Бутенка.

Тямущого молодого  фахівця запримітили не тільки у районі. І коли  у новотроїцькому колгоспі імені 30-річчя ВЛКСМ (згодом перейменованого у «Прогрес») зашкандибали на обидві ноги тваринницька та  рослинницька галузі, Гринькові  запропонували випробувати свої організаторські здібності та набуті знання  на посаді голови правління…

Вони зустрілися випадково на вулиці. Старенька поцікавилася, чи це не він новий голова колгоспу. Бабуся говорила про наболіле, а Гринько не міг відвести погляду від її натруджених рук. Як міг, заспокоїв, пообіцяв, що назавтра обов’язково пришле людей і не треба нічого виписувати: безплатно відремонтують.  Увесь день не  йшла з думки розмова із старенькою. Увечері зібрав правління.

Почав без передмов. Мовляв,  сором який: ветерани, наче милостиню, просять якусь дошку на ремонт. Дрова, вугілля вчасно не завезені.

Молока стареньким  людям  виписати проблема. Якими ж треба бути черствими й байдужими! 

Відтоді, скільки головував у селі Новотроїцькому Гринько, інвалідам Великої Вітчизняної війни, сім’ям загиблих воїнів безплатно завозили дрова, вугілля, ремонтували житло. Раз на квартал опитували, кому і яка потрібна допомога. А тринадцяти  ветеранам  господарства раз на місяць безплатно (особисто переконався, що це дійсно так, – прим. авт.) виписували   м’ясо, молоко, картоплю, борошно, олію…

Буде несправедливо, якщо не  скажу таке. Вже другого дня після виборів Гринько поставив питання руба:  терміново покласти край  безладдю! Треба, засукавши рукава, братися  за економіку, вчитися бути справжніми  господарями. А для цього потрібно, перш за все, запровадити  Бутенківську  галузеву (цехову)  структуру управління.  Саме за наполяганням, а точніше, на  вимогу Сергія Корнійовича у «Прогресі» створили п’ять цехів: рослинництва, тваринництва, механізації, реалізації та будівництва. Підкреслю, новим було, зокрема, створення цеху будівництва, який мав  стати своєрідним прискорювачем соціального розвитку господарства. І став. Уже через рік  спорудили 14  житлових будинків, капітально відремонтували дві ферми, автогараж, навкіл їх заасфальтували території. На цьому не  зупинилися.  На рахунку  будівельників з’явилася ціла вулиця із 18  житлових будинків, нова тваринницька ферма, розчинило двері кафе…

Новотроївці  почали поміж себе з шаною і  любов’ю називати Гринька невгамовним. Це коли він  твердо пообіцяв, що у людей обов’язково буде  природний газ. Якщо відверто, то у це  не всі повірили. Навіть керівник сусіднього  господарства, «світлі» голови інших керівників радили Гриньку зачекати, мовляв, розпочалася газифікація району,  колись дійде  черга  і до Новотроїцького. Навіщо свої кровні грошенята витрачати, коли за державний кошт  буде вирішена нагальна проблема?! Ну, через пару років чи  п’ять-сім…

А він не хотів чекати з моря погоди.

 Спокій тільки  сниться…

Що сказати про Гринька? Звичайна собі людина. Як і всі ми з вами зі своїми маленькими  радощами, неподіленими часом думками, сподіваннями, мріями,  життєвими негараздами. Нічого йому людське   не байдуже – живе, трудиться, можливо, більше й краще  за інших. Ростив із  дружиною Зінаїдою Петрівною (земля пухом цій прекрасній, працьовитій і красивій жінці-матері, з якою автор цих рядків був знайомий особисто) своє продовження  хліборобського  роду на нашій  грішній землі: сина Миколу  і доньку Альонку. І разом з тим Гринько таки й незвичайна людина. Бо, скажімо, у наш стрімкий і вельми (до  абсурду!) мінливий час, непередбачливий сьогоднішній день зазирнути у завтра вдається далеко не всім. Навіть знаменитим Глобам. А він вміє! Підтвердженням цього є ціла низка фактів. Взяти для прикладу ту ж газифікацію Новотроїцького.  Корінні новотроївці не дадуть сказати авторові, м’яко кажучи, неправду: не раз, не двічі довелося Гриньку доводити, переконувати, що краще мати синицю у руках, ніж лелеку  в небі…

А коли в оселях новотроївців спалахнув голубий вогник, пішли делегації із сусіднього  господарства (керівник якого категорично відмовився увійти у долю при будівництві газової мережі, – прим. авт.) із проханням … поділитися газом. Міг Гринько  відмовити? Міг. І був би правий на сто відсотків. Що ви думаєте сказав тоді  прохачам Сергій Корнійович?  Наводжу дослівну відповідь, що збереглася в архіві  автора:

« – А як би ви на нашому місці вчинили? – питає  Гринько і, не чекаючи відповіді, одповідає. – По-людськи вчинимо. Не обідніємо. Хіба повинні рядові трударі страждати через амбіції своїх керівників? Нехай сердиться колега-сусіда чи ні, але сказав відверто те, що думаю. Люди самі розцінять, що й до  чого…» 

Або таке. Любить Сергій Корнійович (і головне, вміє співати) українські, російські народні пісні. Тому й вирішив створити у Новотроїцькому  власний  народний хор.

 – Чудний якийсь цей Гринько – хор організував,  співає вечорами у клубі, невже вдома нічого робити? Навіщо колотитися, мати зайвий  клопіт…   –  почув одного разу, коли напросився до Сергія Корнійовича, аби він «покатав» на  літаку.

 – У народі кажуть: буде хліб, буде й пісня. У нас  є і хліб, і до хліба. А чому ми  мусимо жити без власної пісні? Люди підтримали мою ідею. Гроші у нас  на  відповідні костюми, керівника і т.д. малися. Домовився із викладачем  Бердянської музичної школи Андрієм Порфировичем Синєоком, щоб  взяв нас  під своє крило й опіку, – одказав Гринько.

Можу навести ще не один приклад, що характеризує  внутрішнє добре серце Гринька. Але краще  почуйте, що кажуть про нього люди:

 – Та що сказати про Гринька? Корнійович – людина вимоглива і до себе, і до людей. Справедливий, хоч дещо і з  характером…   

 – Знає ціну хліборобської праці…

 – З ним, знаєте, легко і працювати, і спілкуватися. Бо виріс  на  землі, від неї пішов…

 – У нього по-синівськи тепле й щире ставлення до людей похилого віку…

  – Не погребує вислухати думку  простої людини, радиться із людьми…

 – Сказав, пообіцяв – зробить. Слів на вітер не кидає…

 – Поганого слова від нього не почуєш…

 – Вірять йому миколаївці, бо у нього   слово не розходиться з ділом…

– Сергій Корнійович  вимогливий до себе і до нас…

– Недарма пройшов школу господарювання у Бутенка. Люди  це  бачать на  прикладі його хазяйнування на землі…

 – Прекрасну життєву школу пройшов…

– Тямуща і здібна людина. І керівник  прекрасний. Від нього не бігають люди… 

 Бути хазяїном  на землі треба вміти

Маю сказати, що при підготовці  матеріалу, як завжди, переговорив із десятком авторитетних на Бердянщині людей, аби портрет Гринька був об’єктивним і  всебічним.  Приємно було почути, що Сергій Корнійович керівник одного із економічно міцних приватних сільськогосподарських підприємств Бердянщини, що йому є чим поділитися, як  треба господарювати-хазяйнувати, аби з року в рік ретельно доглянута нива (а він це  чудово може  робити) віддячувала  сторицею за чесну й добросовісну працю.  Цікаво було усвідомити, що жодна благородна і Богові угодна справа і у Миколаївці, і у Бердянському  районі, а за великим рахунком, і у  державі Україна не обходиться без підтримки й  допомоги Сергія Гринька.

Про Сергія Корнійовича люди говорили з якоюсь теплотою і навіть любов’ю,  характеризували його як людину авторитетну, тямущу, життєрадісну,  справедливу, принципову, готову прийти на допомогу  тим, хто цього дійсно потребує (бо є меценатом), справжнього патріота  своєї Вітчизни-матері. 

Мушу наголосити, що Гринько не улюбленець долі. Ніхто й нічого не приніс йому на блюдці із золотою каймою. Перепало, й не один раз,  усього зазнати, як із гіркої  чаші сьорбнути через краї, під саму зав’язку. Іншому, певен, і не витримати. А Гринько витримав, не  спасував, знайшов у собі сили (і знаходить, якщо це потрібно) бути завжди на висоті, підтверджувати  звання справжнього фахівця своєї справи, бути  надійною опорою й підтримкою своїм дітям, онукам. Бо це, не побоїмося цього твердження, – феноменальна людина.  Нам би на Бердянщині побільше таких гриньків!

Прописна істина: бути хазяїном на землі треба вміти. А Гринько –  справжній хазяїн на землі. Під його керівництвом зібрався колектив, що тобі моноліт, дружний. А у дружній сім’ї, як кажуть, завжди лад, порядок і добробут.    Так і є у ТОВ «Лан».   Тисячу з лишком гектарів  орної землі в обробітку тут порають
усього  вісім  чоловік! Включаючи й  керівника. Тут усі, як на підбір. Маю честь сказати, що приємно було чути, з якою повагою Гринько розповідав про членів свого колективу,  котрий, за словами Сергія Корнійовича, як одна сім’я-родина. Взірцем сумлінного  ставлення до виконання своїх професійних обов’язків є висококласні  механізатори  Іван Петрович Гронь, Іван Григорович Калюжний, Микола Миколайович Кутовий, Олексій Володимирович Троян, Сергій Анатолійович Долич, Віталій Станіславович Дорофеєв.

За твердженням Гринька, він може на сто відсотків довіряти (і довіряє!)  інженерові Олександру Юрійовичу Тинському, випускникові Мелітопольського інституту  механізації та електрифікації сільського господарства – справжньої кузні хлібодарів. Саме він  зумів так  поставити роботу, що  сільгоспагрегати і механізми завжди на високому технічному рівні, скрізь практично ідеальний порядок. Підростає у Тинських син Владислав. Не встигнуть батьки зогледітися, як  чотирирічний хлопець уже вибиратиме свою життєву стезю. Можливо, піде батьковим шляхом, і тоді буде кому продовжувати хліборобську  естафету…   

Без перебільшення, дружина Алла Іванівна (землевпорядник села Миколаївка Берестівської об’єднаної територіальної громади, – прим. авт.)  – вірна опора й підтримка у  Сергія Корнійовича. В її особі він має надійний тил.

Хоч діти у Сергія Корнійовича вже зрілі люди,  мають  своїх дітей, слід сказати, що вони завжди у серці батька. Донька Альона Сергіївна Гринько (менеджер-економіст за фахом) трудиться на Бердянському м’ясокомбінаті. Її син Олексій Сушко  має намір вступити до Бердянського державного педагогічного університету.

Син Микола Сергійович Гринько – юрист-консультант  Мелітопольської міської ради. До цієї посади 15 років трудився у прокуратурі міста Мелітополя. У нього  двоє синів: Дмитро – восьмикласник, а  Сергійку (названого на честь дідуся) усього чотири рочки! 

Дай  їм, Боже, усього доброго!

Написати про все, що  знаєш і почув про Сергія Гринька, то треба буде відвести ще бодай сотню  сторінок. Та не у цьому суть. Головне: у Сергія Гринька добре й відкрите серце. І цим, певен, сказано все про людину, котрій спокій тільки сниться…

Многії літа Вам, Сергію Корнійовичу, і Вашим  рідним та близьким! Нехай Господь Бог  оберігає Вас. Ви людям потрібні, бо такі, як Ви, є фундаментом майбутнього благополуччя і процвітання України.

Віктор Семеновський


ОтменитьДобавить комментарий

Реклама