головна » останні новини

Світлій пам’яті людини, закоханої в життя

19.04.2018

Пролетить літак у піднебессі, залишить слід у високих просторах на кілька хвилин. А людина?.. Її життя не вічне. Людина залишає по собі добрий слід у дітях, онуках, передаючи свій досвід, даруючи тепло свого серця, творячи добро на землі для рідних, близьких, земляків.

Згадуються рядки з вірша Василя Симоненка:

Живе лиш той, хто не живе для себе,

хто для других виборює життя.

Коли вечірнє сонце сідає за обрій, ми знаємо, що воно усміхнеться нам завтра. Коли людина закінчує свій життєвий шлях, надія на її повернення залишається марною.

6 березня, напередодні весняного жіночого свята, після тривалої хвороби на  50-му році життя відійшов у вічність  Микола Миколайович Гаращенко – добра, порядна, кришталево чиста людина. Протягом останніх чотирьох років він працював завгоспом у Червонопільській школі. Сумлінно виконував свої обов’язки, з задоволенням приходив на допомогу вчителям, техперсоналу.

Добрим словом згадують його випускники 2017 року разом із своїм класним керівником. М. М. Гаращенко не раз організовував поїздки учнів до пам’ятника Герою Радянського Союзу О. П. Кулику, над яким вони шефствували.

Усі ми не раз переконувалися: коли поруч  Микола Миколайович, на душі стає світло і спокійно, а проблем стає менше – хоча б на одну.

Надійний, чуйний  – таким ми знали цю людину. Важко писати про нього в формі минулого часу. Ніжний, турботливий чоловік, батько двох синів,  одного вже дорослого, молодого учителя, і ще зовсім малого, який робить перші кроки у шкільному житті. А ще він був добрим господарем, людиною, закоханою в життя, щирим товаришем.  Таким і залишиться навічно в пам’яті рідних, працівників школи, земляків Микола Миколайович Гаращенко. 

Колектив Червонопільської ЗОШ.

Світлій  пам’яті  Миколи Миколайовича  Гаращенка

Коли вже нестерпно  стає на землі  

а чи серцю, чи грудям,

коли уже стомиться пульс відміряти секунди й літа,

востаннє вклонюся доземно  усім добрим людям,

й голубкою у піднебесся  душа відліта.

А я ж так хотів ще кохану  й синочків любити,

творити добро не втомився  на рідній землі.

А я б ще,  а я б…

Небеса, срібним дощиком вмиті,

прийміть мою душу, а тіло віддайте ріллі.

А я ще й не сивий…

Пробачте за все мене, люди, якщо в чомусь грішний

Чи, може, колись завинив, я птахом стаю, й хоч

кажуть, що мертвих не судять,

я все одно каюсь, що, може,

не так щось чинив.

Ой леле,  нестерпно стає вже і серцю, і грудям,

стомився вже пульс  відміряти секунди й літа,

востаннє, дозвольте, вклонюся доземно вам, люди,

й голубкою у піднебесся душа вже зліта.

Тетяна Катрич.

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама