головна » статті

Топоніми з 30-х років ХХ століття

13.06.2019

Понад 80 років тому, 7 червня 1939 року, на мапі Північного Приазов’я і нещодавно утвореної на той час Запорізької області (виникла у січні того ж року) з’явились нові назви міста, району і села – місто Осипенко, відповідно Осипенківський район і село Осипенко.

Таким було рішення кремлівської влади: згідно з Указом Верховної Ради СРСР від  7 червня 1939 року на ці назви було перейменовано місто Бердянськ, Бердянський район і Новоспасівку, село з понад двохсотлітньою історією, колись - станицю азовських козаків, а двома десятиліттями раніше – один з найпотужніших центрів повстанського спротиву селян Приазов’я як денікінцям, так і комунобольшевицькій диктатурі. Через неповних два десятиліття, у 1958-му, Бердянську повернули його історичну назву, район, хоч місто і не є його адміністративним центром, знов став називатись Бердянським, а село досі так і називається – Осипенко.

За місяць до того, 11 травня 1939 року, під час навчально-тренувального польоту в Рязанській області Російської Федерації, в авіаційній катастрофі загинули відомі на той час військові льотчики: Анатолій Серов і Поліна Осипенко, перший саме керував літаком, що впав. Згідно з офіційними експертними висновками, виконаними одразу після падіння, причиною стало співпадіння відомих конструктивних недоліків літака (він досить часто звалювався в штопор) з людським фактором – серйозною помилкою пілота, який здійснював політ на неприпустимо низькій висоті.

Двадцятидев’ятирічний комбриг А.Серов, який розпочав авіаційну кар’єру у 1931 році, на той час був наймолодшим носієм одного з вищих командирських звань у Червоній армії, яке відповідало першому з генеральських звань (генерал-майор). За участь у бойових діях в Іспанії у 1938 році отримав найвищу нагороду – звання Героя Радянського Союзу, вважався одним з кращих майстрів пілотажу. До речі, вже в Іспанії  1936-1939 років московські спецслужби вповні відпрацювали тактику прикриття своїх кадрових військових, направлених у зони збройних конфліктів в інших країнах (відому нині як «ихтамнєтство»): Серов перебував там під іменем і з документами такого собі Родріго Матео. А з травня 1938 року комбриг Серов мав посаду: «начальник Главной летной инспекции по технике пилотирования Военно-воздушных сил РККА», до того ж ще й керував навчально-тренувальними зборами льотчиків-інспекторів з техніки пілотування, зібраних з усіх військових округів, на яких сам і загинув.

Якщо довіряти результатам роботи створених на місці держструктур з розслідування події, фатальний політ, який здійснювався в ході навчань такого високого рівня, за безпосередньої участі керівника навчань, зовсім не документувався, тобто просто вилетіли, і по всьому. Хоча, може, частину документів з якоїсь невідомої нам причини приховали чи знищили вже в ході слідства.

Майор Поліна Осипенко, яка народилась у Новоспасівці, в авіації – з 1932 року, перша українка – військова льотчиця (хоч російські ресурси навпроти її імені пишуть: «российский военный летчик» - що ж, мають на те досить підстав) також Герой Радянського Союзу й авторка п’яти міжнародних жіночих авіарекордів, які використовувалися тодішнім політичним керівництвом в ідеологічних і пропагандистських цілях – її життєвий шлях мав унаочнювати приклад успіху «простой укрАинки из далекого села» в нових реаліях – як приклад для масового наслідування. Очевидно, з цією метою у 1935 році її й було переведено з Київського ВО до Москви, де вона навіть обиралася депутатом ВР СРСР. Про її успіхи в авіації у 1937-1938 роках багато пишуть на перших шпальтах центральних й місцевих газет, там же регулярно з’являються фото усміхненої дівчини, хвацько вбраної у льотну шкірянку, її ім’я часто згадують у радіотрансляціях, відома авіаторка виступає на мітингах у трудових колективах, перед жителями численних міст і сіл.

У травні 1939 року П.Осипенко очолювала льотну інспекцію Управління ВПС Московського військового округу. Прізвище, яке невдовзі стане відомим на всю країну і світ, вона бере у 1936 році, хоча на той час вже два роки була одруженою вдруге – з військовим льотчиком Олександром Осипенко (теж Герой Радянського Союзу, і теж за Іспанію). А до того була військова льотчиця Поліна Говяз, про що свідчать численні анкети, акти й формуляри, однак про неї не писали газети і радіо теж не сповіщало, бо до екіпажів, які готувались до рекордних польотів, льотчицю з таким прізвищем чомусь не включали. І в широкотиражованій ідеологічно вивіреній біографії відомої льотчиці ціле десятиліття її життя з 1926-го по 1936-й практично випало –про той час сказано здебільшого скоромовкою і шаблонними фразами. 

Вперше Поліна виходить заміж у 1926 році, невдовзі її обранець – односелець Степан Говяз йде до армії й стає військовим льотчиком, тож з авіацією в Поліни стосунки були давніми. У 1936 році Степана репресують, і він ніколи вже не вийде на волю – останню вісточку з ув’язнення рідні отримали від нього на початку 1941 року. Про капітана С.Говяза не існує жодної згадки ні в одному з архівосховищ країн колишнього СРСР (згідно з базою даних центральних військових і галузевих архівів, як військового, так і ув’язненого з цим прізвищем і даними взагалі не було в природі), тож він досі не реабілітований, що свідчить про невипадковість його арешту й сплановане згори відсторонення й ліквідацію.

Нині в можливість такого вкрай важко повірити, та схоже, що єдиною провиною Степана було власне його соціальне походження (середняцьке), адже у тому самому 1936-му жерці від пропаганди вже визначили, як саме будуть «розкручувати» постать льотчиці-героїні, про те говорить й назва нібито біографічної книжки про Поліну, невдовзі виданої одним з центральних видавництв великим накладом: «От сохи – к сталинскому самолету». У ній, як і в численних газетних статтях, натискалося на те, що Поліна була вихідцем з самих низів – донькою батраків, й сама змалку звідала тяжкої долі – злидарювала, батрачила на поміщиків, а нині – з пролетарським завзяттям підкорює чергову висоту. Класичний сюжет про Попелюшку в інтерпретації сценаристів доби сталінізму. Цікаво – звідки «помещики» могли взятися в середині  20-х років ХХ ст., та ще й у нашій місцині, де їх й до того майже не було, а в буремні часи Української революції 1918-1921 років їх просто викорінили спочатку махновські повстанці, а потім справу завершили большевики, про те поденщики-автори опусу, мабуть, і не задумувалися, бо ж поспішали – слід було виконати ще безліч подібних ідеологічних замовлень, або ж орієнтувалися на відомі їм «абычаи жителей средней полосы». А було ж там й таке – в уста Поліні вклали слова: «Если бы не Великий Октябрь – была бы я рабою мужа». І це про тоді ще заможне приазовське село, у якому дотримувалися традицій й родових звичаїв (перепис 1928 року свідчив: значна кількість мешканців назвалися козаками), шанобливо ставилися до жінки й всіляко підтримували молоді родини, юнацтво, літніх людей.

Саме тут, імовірно, й криється розгадка: навіть якщо припустити, що батьківська родина Поліни Дудник була вкрай бідною (що теж неправда, адже ж ремісницькі родини ніколи в нас не бідували, хіба, як і всі, в роки людоморів, але ж ми припустимо, що таки була вкрай бідною), то вийшовши заміж за середняка і перейшовши жити до його заможнішої родини, Поліна «разрушила лагіческія пастраєнія» політтехнологів Кремля, оскільки номінально вже не могла вважатися представницею найбіднішого прошарку населення, а отже – такого чоловіка слід було прибрати, а біографію героїні «саатвєтствєнна падчістіть».

А про те, що «састряпаний» у Кремлі життєпис нашої землячки має вкрай мало спільного з дійсними подіями, говорить вже його початок. У будь-якому довіднику читаємо таке: «…родилась в приазовском селе Новоспасовка 8 октября 1907 года». Однак у Запорізькому обласному держархіві збереглось метричне свідчення Покровської церкви села Новоспасівка за 1905 рік, де вказано, що 7 жовтня 1905 року в родині жителів Новоспасівки Дениса і Феодосії Дудників народилась донька, яка 8 жовтня того ж 1905 року хрещена ім’ям Пелагія, і, звичайно ж, дати наведені за старим стилем, а за нашим – день народження припадає на 20 жовтня 1905 року. І жодних записів про народження в Новоспасівці дівчат з таким прізвищем за осінь 1907 року не існує.

Маємо спитати: а чи могли маститі вчені й біографи за стільки десятиліть звернутися до першоджрел, чи простіше вчергове пережовувати нашвидкоруч зліплене «павєстваваніє», у якому напівправда співіснує з відвертими вигадками й нісенітницями, аби композиційно все виглядало гарно? І хто ж тоді насправді переписує (чи переписував) історію?

Олег Будяк, директор Осипенківського краєзнавчого музею 

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама