головна » статті

ЮВІЛЕЙ. Директор ТОВ “Контур” Леонід ПОДКОЛЗІН: “Не хочу жити під патронатом ні Росії, ні Євросоюзу. Ми, українці, варті того, аби наша держава була самостійна, незалежна й соборна”

19 липня, директорові ТОВ “Контур” Леоніду Володимировичу ПОДКОЛЗІНУ, знаного бердянцями як організатора й головного виробника хлібобулочної та кондитерської продукції торговельної марки “Українська здоба”, виповнюється 50 років. 

Міськрайонна газета “Південна зоря”, яку передплачують і читають по всій Запорізькій області, детально розповіла (№18 від 14 лютого 2013 р.) про збуджувача спокою, для якого таке поняття, як держава Україна, є святе, керівника Бердянської міської організації “Україн-ська громада” Леоніда Подколзіна. Повторюватися немає сенсу.Напередодні ювілею ми зустрілися з Леонідом Володимировичем і попросили поділитися думками про сьогодення, бачення перспектив подальшого розвитку нашої держави, розповісти про проблеми з виготовленням і встановленням в нашому місті пам’ятника символу українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку тощо.Пропонуємо увазі чита-чів газети запис спілкування з ювіляром.

А Бердянськ таки запав у серце

Двадцять дев’ять років тому за наказом командування випускник Полтавського вищого зенітно- ракетного училища лейтенант Леонід Подколзін прибув для проходження подальшої служби на Бердянський полігон. Опускаючи подробиці, скажемо, що після того, як Україна в 1991 році стала самостій-ною й незалежною державою, 27-річний капітан Лео-нід Подколзін виявився, як і тисячі інших патріотів, непотрібним для української армії.Як і його знання й досвід професіонала. Він не міг спо-кійно спостерігати, як колишні замполіти й новоспечені генерали з колишніх пар-тійних функціонерів безкарно розкрадають і розвалюють нову українську армію, тому й написав рапорт про звільнення в запас. Ні, він не був стороннім спостерігачем. Бив на сполох, мовляв, роз-крадають, грабують колись відомий на весь Союз нав-чально-тренувальний полі-гон зенітників та ракетників. Подколзіна не почули. Зате порадили не сунути свого носа туди, куди не треба. Чого колотитися, людей зайнятих відволікати дрібницями, коли, мовляв, у командування, міністра оборони все під контролем.  Доконтролювалися, що від знаменитого Бердянського полігону залишилися, як мовиться, ніжки та ріжки…

Подколзін думав податися до рідних країв на Дніпропетровщині, де побачив світ Божий, чи до бабчиного, Марфи Степанівни Левченко, рідного села Дудкін Гай, що в Новосанжарському районі на Полтавщині, аби втілити в життя дитячу мрію відродити в тамтешніх місцях паркову красу, запозичену вільним козаком Дудкою в Європі. Та Бердянськ на березі теплого Азовського моря глибоко запав йому в серце й душу. Став близьким і рідним. Ви-рішив пов’язати свою долю з містом біля моря на ймення Бердянськ.І все ж, заради об’єктивності, слід сказати, що і по сьогодні час від часу свердлить мозок думка, що треба було податися на батьківщину бабусі, відновити-посадити заново прекрасний архітектурно-парковий комплекс, свого часу збудований і випестуваний козаком Дудкою. За Совєтів парковий комплекс, названий сільчанами гаєм, був знищений і викорчуваний під корінь, як буржуазний витвір культури, породженої триклятим капіта-лізмом…

Не судилося.Це написати легко: став Подколзін успішним підпри-ємцем, що дорожить своїм ім’ям, повсякчас і повсякдень разом із своїми однодумцями дбає про авторитет й імідж торговельної марки “Україн-ська здоба”. І цим самим завойовує довіру споживачів. Між іншим, далеко не кожному підприємцю, що присвятив себе виготовленню хлібобулочних та кондитерських виробів, вдається досягти такої професійної майстерності, що продукція експортується за межі України. А подколзін-ський “Контур” експортує печиво та круасани (15 ви-дів)… та видає щодня на-гора близько чотирьох тонн хлібобулочних і кондитерських виробів, які реалізуються як у власних фірмових торговельних точках, так і в торговельній мережі міста. Не один день, не один місяць знадобилося Леоніду Володимировичу, аби стати на ноги. Усього було, довелося сьорбнути і не зовсім смачного, аж доки комерційна діяльність не вивела його на хлібну стежину. Слава Богові, й люди серйозні потрапили під руку. Хто- хто, а він пам’ятає, як нелегко давалося становлення. Навіть думка роїлася про продаж першої пекарні. Але взявся за гуж…

Чи є сенс покласти себе в ім’я України?

Як би там не було, але і по сьогодні Леонід Подколзін й на крихту не шкодує, що всього себе, всі свої сили й можливості, в тому числі й матеріальні, поклав в ім’я незалежності й самостійності неньки- України, підтримуючи Народний Рух України. Ні про що, ні за що не жалкує. Хіба часом картає, винить себе, що і він якось там сприяв, доклав зусиль для приходу до влади деяких негідників, для котрих немає нічого святого. Головне – нажива…—  Свідомо чи ні, але ми народили монстра, – розмірковує Подколзін. – До мене ставляться, перепрошую, як до тварини, будь-хто, в будь-який час із можновладців може прийти й обтерти об мене свої брудні ноги. І ніхто не захистить!  Чого вартують лише останні витвори ментів-ських виродків із Миколаївщини! Президент взяв цей черговий ганебний випадок ментівського виклику народові України під свій особистий контроль… І про це треба говорити відверто зі сторінок засобів масової інформації. Чи ми повинні набрати в рота води і покірно чекати, доки все зміниться на краще?! Он, мовляв, Мойсей 40 років водив пустелею праведників… Мо’ , й мені треба чекати 40 років, доки Україна стане самостійною, незалежною й соборною державою, а до влади прийдуть люди, що матимуть українські душу й серце? 

Українці гідні кращої долі

У цьому щиро переконаний Леонід Володимирович, у крові якого вирує український початок. Він і думки не припускає, аби наші діти, онуки чи правнуки шукали іншої долі, щастя свого на чужині. Подколзін знає, що говорить, бо виховує п’ятеро дітей!– Я не хочу жити під патронатом, скажімо, тої ж Росії, Китаю чи Євросоюзу. Ми, українці, варті того, аби наша держава була самостійна, ні від кого незалежна й, безумовно, соборна, – каже Леонід Володимирович. – Адже ми з вами не манкурти! Питання лише в тому, чи зможемо ми відстояти українську ду-шу, яку століттями з коріннями виривав -викорчовував із нас так званий наш “старший брат”. У біль-шості з нас, давайте будемо чесними хоч перед собою, не залишилося нічого святого. Як ні со-вісті, ні честі. Є лише бажання збагатитися…

Досить вже озиратися, а що там скажуть у тій же Білокам’яній, приміром, щодо наміру України приєднатися до цивілізованої Європи. Та що там приєднатися! Зробити хоч би один крок до Європи, де нас, на жаль, ніхто не чекає. Іншого шляху для України, певен Подколзін, просто не існує. Тільки до Європи ми повинні прийти цивілізованою (ті ж недопалки не кидати, де заманеться, не плювати на асфальт і ніс не сякати на вулиці), економічно міцною державою. А кому потрібна країна-жебрак, де процвітають корупція, нелегальний бізнес, хабарі. Подколзін вважає, що треба легалізувати наркоманію й проституцію. Тоді, мовляв, ми виб’ємо з-під ніг грунт у корупціонерів від влади, “правоохоронців”,  які нині, кришуючи торгівлю наркотиками й проституцію, набивають собі кишені… І не треба буде державі виділяти колосальні суми на функціонування всіляких служб для боротьби, приміром, з повіями чи тютюнокурінням. Вже давно настав час подивитися правді в очі… 

А пам’ятник символу українського народу таки буде в Бердянську!

Бердянці старшого поколін-ня пам’ятають, як ще у дев’яності роки минулого століття українське Товариство імені Т.Г.Шевченка збирало кошти на будівництво пам’ятника символу українського народу. Чомусь тоді не склалося… Так-от, нагадаємо, Бердянська міська організація “Українська громада” одним із першочергових своїх завдань визначила саме виготовлення та встановлення в Бердянську пам’ятника великому синові України Тарасу Шевченку. Було навіть оголошено під патронатом міського голови та секретаря міської ради всенародний збір коштів для встановлення пам’ятника Великому Кобзареві в Бердянську.А як справи на сьогодні з виконанням Указу Президента України Віктора Януковича за № 257 від 11.04.2012 р. “Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка”?– На словах всі за гідне відзначення ювілею видатного сина українського народу, популяризацію спадщини Великого Кобзаря…

А на ділі що маємо? Фактично, дірку від бублика. На сьогодні до цих пір ще не визначилися із місцем встановлення пам’ятника, не виділено жодної ко-пійки з обіцяної суми. Правда, лише один свідомий бердянець, що побажав залишитися інкогніто, перерахував 4 тисячі гривень та колектив гімназії “Надія” вніс понад тисячу гривень. За це їм наша щира подяка! А тим часом на подвір’ї відомого українського скульптора Степана Павловича Яніва вже стоїть триметрова постать виліпленого із глини Кобзаря. Ми навіть кам’яну брилу вагою 15 тонн викупили, але роботи майстер припинив. Вимагає розрахунку вже за виконане. Цілком справедливо. Потрібно ще десь 100 тисяч, аби пам’ятник прибув до Бердянська. Я сам раз на місяць із прибутків власної фірми перераховую майстру по 5-10 тисяч гривень. На хлібному бізнесі, як відомо, мільйони не заробити… 

Наступного року, а 2014 рік оголошено в Україні роком Тараса Шевченка, в Бердянську символу українського народу (вдумаємося! Наш Кобзар прожив коротке й тяжке життя. Із 47 років 24 припали на кріпацтво, 10 – на заслання і лише 13 років він був порівняно вільною людиною) навряд чи буде встановлено пам’ятника. І все ж Леонід Володимирович має намір і надалі перераховувати гроші, аби пам’ятник Шевченку та-ки, як кажуть в Одесі, був і в Бердянську. Це, як він вважає, його громадянський обов’язок перед Тарасом Григоровичем, як сина українського народу, це мусить послужити прикладом його дітям, всім небайдужим людям – патріотам нашої держави. Це, за великим рахунком, і обов’язок перед Українською державою.

Усьому я зобов’язаний добрим людям

 

Леонід Володимирович переконаний, що кожна людина, що має в серці Бога, повинна, просто зобов’язана, пам’ятати добро, бути вдячна всім, хто свого часу її підтримав, допоміг стати на ноги. Ось і напередодні ювілею Подколзін завдячує добрим людям, котрі на всіх етапах становлення виробництва, починаючи з далекого 1993 року і по сьогодні, були його однодумцями, помічниками й порадниками. З повагою й шаною розповідає ювіляр про першого начальника пекарні Віталія Анатолі-йовича Томковида, керівника пекарні Олександра Анато-лійовича Попова, начальника булочного цеху Людмилу Григорівну Олійник, колиш-нього головного бухгалтера виробництва Аллу Михайлівну Алябову (земля їй пухом), головного інженера Олександра Олексійовича Петрушенка та інших ветеранів.

Особлива вдячність за допомогу в організації бухгалтерського обліку та контролю на виробництві Ірині Василівні Чорновалюк.Леонід Володимирович не без гордості говорить про уні-версального майстра своєї справи, слюсаря Василя Федоровича Рябошапку, що має справді золоті руки. Як і про талановитих і беручких до діла технолога-лаборанта Тамару Олексіївну Безрукову, начальника кондитерського виробництва, що вже десять років трудиться в “Українській здобі”, Ганну Георгіївну Кайду, начальника центрального складу Тетяну Михайлівну Кравченко, начальника зміни Вікторію Олександрівну Тарасенко, нинішнього начальника пекарні Тетяну Отарівну Хітарову, начальника відділу кадрів Наталію Євгенівну Жихарєву, завідувача автопарку та техчастини виробництва Володимира Станіславовича Кужеля.Подколзін вдячний слюсарю Миколі Петровичу Гежі, електрику Сергію Петровичу Терникові, молодим слюсарям Олександру Шелудьку та Ігорю Яцкову, котрі забезпечують безперебійну роботу виробництва. Як і дружному колективу водіїв на чолі із старшим водієм Леонідом Івановичем Драгановим. Це сумлінні, добросовісні й відповідальні люди!І без провідного бухгалтера Тетяни Євгенівни Яроч-кіної, бухгалтера-обліковця Ірини Миколаївни Ларіної та бухгалтера-касира Оксани Володимирівни Гарькавої, за словами Подколзіна (він довіряє їм, як самому собі), йому б важко було поратися на виробництві…

Многія літа!

Певен, аби батько та мама Леоніда Подколзіна – Володимир Васильович та Лідія Петрівна – дожили до ювілею свого сина, вони б по праву ним пишалися, бо він полишає по собі добрий слід на землі.Хочеться побажати Леоніду Володимировичу всіляких людських гараздів, здоров’я, натхнення, здійснення всіх планів, любові й поваги зна-йомих, друзів і, звичайно, близьких і рідних.  Многія Вам літа, шановний добродію!

Віктор Семеновський

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама