головна » статті

З ПОГЛЯДУ ПИСЬМЕННИКА-ЗЕМЛЯКА. Освоєння Приазовських степів

10.07.2020

 

Закінчення

У 1832 році в російсько-татарській школі навчалися 33 учні: два вірмени, шість росіян, два французи (припускаємо, сини садівника Клерфона), всі інші – ногайці. Із невідомих причин школа припинила свою роботу за декілька років до відходу ногайців (1859-1860) у Туреччину.

Навіть неповна інформація по аулах Бердянського повіту, що збереглася в архіві за 1832 рік, стверджує, що в 36 аулах і двох містах було 4 602 двори з житловими будинками й господарськими спорудами, діяли 101 приходська й 11 соборних мечетей, вірменська церква й молитовний будинок, 21 школа, 47 млинів. В обробітку було понад 60 тисяч десятин землі.

За інформацією, зібраною Аполлоном Скальковським, ногайці Приазов’я проживали в трьох волостях (Бердянській, Дніпровській і Мелітопольській) і 70 населених   пунктах, у яких було 139 мечетей і 5 479 будинків, у яких мешкали 31 662 особи.

Ногайське населення за своїм соціальним станом у 1831 році поділялося так: чиновників – 39 (!), мурз – 236, духовенства – 533, державних поселян – 16 782 особи; вільних землеробів, які платили подушні й оброчні податки, – 198; міщан: християн – 1 209, євреїв – 8, караїмів – 1. Усього 19 026 душ чоловічої статі.

Спостерігається тенденція до розвитку садівництва. У 1831 році у відомстві начальника ногайців, крім громадського саду, було 13 приватних, один казенний виноградник і два приватних.

Кочовий народ – ногайці – в досить короткий в історичному вимірі час перейшов до осілого життя, розорюючи цілинні землі й призвичаюючись до землеробства, зберігаючи й розвиваючи тваринництво. Населені пункти, в яких проживали українці, меноніти, ногайці, нерідко були розташовані за декілька кілометрів один від одного, як і землі, що були в обробітку, пасовища, мали спільні межі.

Мої й моїх земляків предки, які жили в с. Андріївка, були сусідами з ногайцями із аулів Айтамгали (с. Софіївка) та Алтоул (с. Новотроїцьке). У 1832 році в цих аулах було 244 двори, школа, дві приходські й одна соборна мечеті, шість млинів. Хотів би нагадати землякам, що андріївці на той час мали лише одну православну дерев’яну церкву, а школу відкрили лише у 1848 році.

Про конфлікти між ногайцями й українцями або німецькими колоністами старожили, з якими доводилося спілкуватися, не могли згадати.

Варто зауважити, що ногайці із часів заселення на Молочних водах перебували в постійній динаміці. Кількість населених пунктів, як і чисельність ногайців, які в них жили, постійно змінювалася. Це пояснюється тим, що нерідко аули то об’єднувалися, то роз’єднувалися, а чисельність населення змінювалася внаслідок міграційних процесів – на Молочні води приходили буджакські й закубанські ногайці, відтак покидали ці землі й переселялися в інші.

У «Пам’ятній книзі...» за 1867 рік розміщено повний список населених пунктів (аулів, поселень), що залишилися після виходу ногайців за кордон. 68 із них розташовані на території Бердянського і дев’ять – Мелітопольського повітів.

Із 68 аулів Бердянського повіту, що залишили ногайці під час переселення в Туреччину, лише вісім не були зайняті. У 41 – поселилися болгари, а в інших – мешканці навколишніх сіл, переважно українці, до яких дещо пізніше приєдналися переселенці з Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Воронезької (в якій також жили українці, Слобожанщина) та інших губерній Російської імперії. Аналогічною була ситуація і по Мелітопольському повіту.

Автори, які досліджували феномен досить швидкого й штучного перетворення степового кочівного народу в осілий та шукали причину його відходу до Туреччини, на мій погляд, кривили душею, стверджуючи, що не знаходять на неї відповідь, хоча вона була на поверхні. Ми шукаємо немало історичних при-кладів еволюційної трансформації у їхньому розвитку цілих народів, на які витрачали сотні років під тиском і в умовах реалій їхнього буття (корінні народи Південної і Північної Америки, Російської Федерації та інші).

 

Ногайські жінки та діти в національному вбранні.

Що ж відбувалося з ногайцями, «залишки» яких після трагічного 1783 року насильно перемістили в новий регіон їхнього проживання? Їх розмістили в резервацію, де запровадили незвичні, нетрадиційні для них правила поведінки й життя. Ногайці і їхні мурзи (дворяни) робили спроби відстоювати своє право на кочовий спосіб життя, але «лагідна», «приязна» та досить наполеглива поведінка ногайських начальників, які виконували установки уряду, в досить короткий термін примусила їх змінити сформований віками, десятками поколінь предків спосіб життя, викликавши з їхнього боку супротив – нерідко мовчазний. Ногайці не готові були ні морально, ні психологічно упродовж одного-двох поколінь поміняти в собі традиційне й звичне, закріплене на генетичному рівні життя на нове. Чисельний народ зі своєю ментальністю, релігією опинився у незвичному середовищі «золотої клітки», з постійним бажанням вирватися з неї. Ногайці чекали моменту, щоб зібратись і, залишивши будинки, землю, рушити в країну з населенням, близьким за мовою, ментальністю й релігією. Відбулося те, що відбулося.

Як стверджує статистичне управління Таврійської губернії у Бердянському повіті, ногайці залишили 67 аулів, із яких 60 були зайняті переселенцями із сусідніх населених пунктів Таврійської губернії, інших регіонів країни та іноземними колоністами. Ті ж аули, що не були зайняті у 1861 році, перетворилися в руїни.

У Мелітопольському повіті всі дев’ять аулів, із яких емігрували ногайці, зайняли нові поселенці. Усього ж у 1859-1861 роках з Криму, Таврійської і Херсонської губерній у Туреччину емігрували близько 200 тисяч осіб.

У приазовських ногайців і кримських татар були свої специфічні причини назавжди покинути землі своїх предків. Не останньою з них була й політика царських урядів. Про це немало сказано й написано авторами-дослідниками історії ногайців і кримських татар як за царської Росії, так і пізніше, в радянські часи та в незалежній Україні.

Ті з ногайських татар, які через деякий час повернулись із Туреччини в рідні для них місця після їхнього масового від’їзду в 1859–1860 роках, розповідали про поневіряння, про те, що їх там ніхто не чекав, а обіцянки, що їм давали, ніхто не збирався виконувати, що вони раді були б повернутися, якби їх у їхніх намірах підтримав російський уряд. На жаль, повертатися не було куди, тому що практично всі ногайські аули заселили переселенці – українці із навколишніх населених пунктів, із інших губерній та болгари із Бессарабії та Молдови.

Складається враження, що царський уряд був готовий до «виходу» кримських і ногайських татар до Туреччини й мав проекти щодо швидкого освоєння звільнених територій. Дійсно, упродовж короткого часу, включаючи 1860 рік, коли ще відбувався процес «виходу», в десяток аулів уже поселилися нові жителі, а весь процес їхнього заселення завершився в 1862 році.

Минуло лише 160 років, коли приазовські території Запорізького краю покинув у минулому кочовий народ ногайців.

Як зазначали автори «Пам’ятної книжки Таврійської губернії», «завдяки осілості, лагідному й приязному поводженню з ними (ногайськими татарами – авт.) місцевого керівництва й населення, ногайці перетворилися в спокійних чесних людей. В останні роки їхнього проживання в Таврійській губернії в їхньому характері не стало рис напівдиких степовиків».

Пам’ятаймо про ногайських татар, які були сусідами наших предків і разом із ними в досить непростих умовах закладали підвалини у розвиток потужного регіону незалежної України.

Як відомо, ногайські татари свою назву одержали від свого хана Ногая. Хто ж він? Золотоординський хан Ногай походить із роду мангитів, син Ташара, внук Бувала, правнук Джучі, праправнук Чингісхана.

У 1270 році, будучи самостійним ханом, Ногай посварився з ханом Менгу Тимуром, внуком Батия, відділився від Золотої Орди й відкочував у Північне Причорномор’я. Тут він заснував Золоту Орду зі столицею у Білому місті. Досить активну участь брав у боротьбі за царський престол у Золотій Орді, підтримуючи претендентів.

У 1291 році хан Ногай посадив на золотоординський престол хана Тохту, а повернувшись у Білгород, проголосив себе царем нової Ногайської держави. Із цим не погодилася Золота Орда. Як результат військового протистояння, в битві на плато, що на лівому березі Куяльницького лиману, з військом Тохти в 1300 році 80-літній Ногай загинув. Його прах був розвіяний над степом.

Олександр БІЛОУСЕНКО (БІЛОУС)

Сергій Іванович 10 июл 2020 в 18:35 # Ответить
Респект за дослідження. Доречно історію ногайців у складі ханату показати.
Ігор Анатолійович 10 июл 2020 в 14:24 # Ответить
Дякую за дуже цікаве дослідження по невідомій історії нашого краю!

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама