головна » статті

Жіночі долі. З безмежною любов’ю до дітей

Коли приїжджаю в Новопетрівку в гості до родички Людмили Степанівни Ткаченко, то помічаю, як до неї, неначе до другої матері, за порадами приходять колишні учні. Хочу поділитися з читачами „Південної зорі” розповіддю про життя цієї сільської вчительки-пенсіонерки. 

Людмила Степа-нівна народилася в селі Лукашеве Запорізького району у 1952 році. Вона була третьою дитиною у сім’ї Степана Івановича та Марії Форентіївни Чередниченко.

Доля її батьків була з нелегких. Степан Іванович з 1939 по 1946 рік проходив службу на Тихоокеанському флоті. У вересні 1945 року, коли на борту американського лінкора „Міссурі” підписували акт про капітуляцію Японії, він охороняв лінкор. Марія Форентіївна під час окупації була вивезена в рабство до Німеччини. Батьки любили своїх дітей, приділяли їм багато уваги. Старша донька Олена стала вчителькою математики. На жаль, рано пішов з життя брат Віктор…

Закінчивши місцеву школу, Людмила Чередниченко вступила до Запорізького педагогічного училища, після якого стала вчителем молодших класів. За направленням у 1970 році вона приїхала до Новопетрівської школи. Так далеко від своєї домівки Людмила ще не їздила. Та з перших днів роботи вона знайшла спільну мову з учнями, здружилася з колективом. Праця вчительки молодших класів непроста, адже до кожної дитини треба знайти підхід, щоб передати їй якомога більше знань, посіяти добре і вічне у душі кожної. Та у Людмили Степанівни був до цього справжній хист, і після за-кінчення 4 класу учні називали її другою мамою.

Хоч робота була до душі, спочатку Людмила Степанівна хотіла через три роки повернутися на батьківщину. Та доля склалася інак-ше. Вона зустріла місцевого юнака Георгія Івановича Ткаченка, з яким невдовзі побралася і подарувала світові двох синів – Віталія та Івана.

Георгій був прапорщиком на полігоні, тому молода сім’я деякий час жила у військовому містечку. Людмила віддавала усю себе сім’ї, учням, а разом з тим знаходила час для розповіді про шкільне життя своїх вихованців на сторінках „Південної зорі”.

Здавалося, життя налагоджується: у Людмили Степанівни була улюблена робота, чудова родина, а попереду щасливе майбутнє… Та хвороба Георгія Івановича порушила тихе сімейне життя. Тяжка недуга забрала від дітей та люблячої дружини їх батька й чоловіка.

Горе не вибило землю з-під ніг у мужньої жінки, адже вона знала, що її синам потрібна підтримка. Вона виховала дітей гарними людьми. Не менше уваги приділяла й своїм вихованцям, віддаючи кожному з них часточку душі.

…Часто бачить Людмила Степанівна у снах урочисту шкільну лінійку й чує радісне калатання дзвоника. Але роки йдуть, а здоров’я, на жаль, погіршується. Хвороба не дає можливості навчати дітей, невмолимий час завжди вносить свої корективи. Та Людмила Степанівна не приховує, що дуже хотіла б знову зайти до класу, стати для маленьких учнів провідником у світі знань, поринути у незабутню атмосферу шкіль-ного життя, щиро посміхнутися й сказати: „Діти, я ваша вчителька!”

Зараз для неї величезною підтримкою стала увага її колишніх вихованців, які навідуються до своєї другої мами на свята та й просто у гості.

У переддень Міжнародного жіночого дня хотілося б побажати Людмилі Степанівні міцного здоров’я, сил та наснаги, а головне, щоб учні завжди пам’ятали свою вчительку, яка дарувала знання та безмежну любов кожному з них.

Володимир Чередниченко

ОтменитьДобавить комментарий

Реклама